Слава ЗСУ!

Злан Великий натиснув на якусь кнопку на бильці трону, завила десь удалині сирена, потім задзвеніли шибки у вікнах, задвигтіли стіни, підлога, наче від землетрусу. Жахнуло знову полум'я, повалив днм, і з'явилося троє — теж двоє чоловіків і одна жінка. Жінка була руда, рум'яна, пишногруда, у спортивному костюмі, і тільки те, що вона припадала иа одну ногу і спиралася, як на костур, на мітлу, свідчило, що то Баба Яга.

Кощій Безсмертний був у елегантному чорному костюмі, замість краватки — пишний бант, чорно-лискуче, як вороняче крило, волосся зачесане на проділ, на носі — пенсне. Вій нагадував циркового фокусника, ілюзіоніста.

Змій Гориннч був у брезентовій робі (чи то пожежник, чи то сталевар), у великих теминх окулярах. У руках тримав паяльну лампу, з якої з джмелиним гудінням виривалося сннє полум'я.

Слухайте! — метнув на них грізний погляд Злан Великий.— Якийсь неві... Ой! — Вій раптом відсахнувся, наче від УДаРУ, і схопився рукою за щоку, потім знову сахнувся і схопився за другу. І застиг.

Баба Яга зареготала дзвінко й розкотисто.

Змій Горниич, ховаючи сміх, підніс паяльну лампу аж до носа.

А Кощій Безсмертний лише тоненько хихикнув, прикриваючи рота долонею. Вій був дуже вихований.

Хто?! Що?! Де?! — Заволав, отямившись, Злан.— Хапайте! Тримайте!

Баба Яга прнставнла козирком руку до очей і озирнулася навколо.

Нікого не бачу...

Кощій Безсмертний і Змій Горннич теж непевно знизали плечима.

- Тривога! Тривога! До зброї! — не своїм голосом закри ча військовий міністр і одним стрибком пірнув під довжелезний стіл для засідань, що стояв біля стіни.

Княгиня-графиня-баронеса блискавично порачкувала

.Князь Підлиза-Підлотськнй здавлено, як у жахливому сні, закричав: «А-а-а-а...» — і, прикривши руками голову, стрибнув слідом за ними.

Злан Великий тільки охиув, натиснув на кнопку, і трон

разом з ним шугонув униз.

Впродовж усієї цієї сцени Вітя забув про Міс Таємницю і навіть не помічав, чи стоїть вона поруч, чн ні.

І тільки коли вона поклала йому руку на плече, він обернувся.

- Тут його вже нема. Нам треба летіти далі...— шепнула вона йому.

VIII

Клава Журилко жила в третій квартирі. Вона була худенька, майже така, як Вітя, бліда, з синіми колами під очима. Ходила вона все літо в одному сірому платтячку і стоптаних сандаліях. Вона дуже любила тварин: котиків, цуциків, пташок. І якось влаштувала в них у під'їзді під сходами' кицьчині іменини. Іменинниця — худюща бездомна кицька — сиділа у Клавн на руках і щасливо муркотіла, приймаючн подарунки: шматочки ковбаси, хліба з маслом, смаженої риби, сиру, м'яса... Катя з п'ятої квартири принесла навіть чималий кусень «Київського» торта.

Вітя дуже шкодував тоді, що прийшов пізно, коли іменинниця вже встигла наїстися і на його апетитну курячу ніжку навіть не глянула. Клава помітила Вітину прикрість і поспішливо сказала:

- Нічого-нічого! Буде на завтра. Як знахідка. Ти що! Тякий подарунок. Велике спасибі. Красненько дякуємо,— вона вклонилася сама, одночасно пригинаючи рукою й голову кицьки. Вона всім так дякувала.

За здоров'я іменинниці гості пили лимонад і пепсі-колу. Закусували цукерками, тістечками і домашніми пиріжками.

Всі принесли з дому, хто що міг. Всі, крім Клави... Але вона не їла нічого. І коли Катя з п'ятої квартири почала було: - Ну, а ти... ти... Чого ги нічого не береш?

Вона густо почервоніла:

Ні! Ні! Ми вже так наїлися! — і, опустивши голову,

притулилася щокою до кицьки.

Вона тільки пригублювала чашечку з лимонадом.

А потім був концерт самодіяльності й танці. Декламували віршикн, співали пісеньки — головним чином, звичайно, про котів, та хто не знав про котів, то про їхніх найближчих родичів: тигрів, левів, леопардів — у крайньому разі, про зайців або ведмедів. Танцювали під портативний магнітофон- чик Дмитрнка. Весело було, як ніколи

На всіх поверхах стояли, звісившись через рерила, дорослі — мами, бабусі, дідусі й просто сусіди — дивнлнся на торжество, і сміялися, і аплодували.

Цілий тиждень потім тільки й розмов було в буднику, що про кицьчині іменини.

А через кілька днів Вітя гуляв у дворі. Спершу з бабусею Світланою. А коли бабуся пішла в гастроном, Вітя гуляв сам. Це було останнє літо перед школою, і бабуся Світлана почала готувати його до самостійного життя, напучувала, що людей не треба боятися, контактувати з ними, не соромитися розмовляти з чужими людьми, пнтатн, що треба, відповідати, коли питають тебе. З цією метою вона іноді й залишала Вітю на якихось півгодннки у дворі самого.