Слава ЗСУ!

Вітя гуляв-гуляв і раптом знайшов на землі під балконом зелену пластмасову прищепку для білизни. Мабуть, упала з чийогось балкона.

Вітя звів догори очі. На жодному балконі не було нікого.

Можна було, звичайно, залишити прнщепку на землі — хай шукає той, хто загубив. Але то було не по-людськн. Вони з бабусею Світланою завжди засуджували такі настрої.

«Ну що ж, піду контактувати з людьми. Спробую»,- вирішив Вітя, відчуваючи у грудях неприємний холодок.

Вій підняв прищепку з землі і рушив у під'їзд.

У двері першого поверху Вітя не дзвонив — на першому поверсі балконів ие було. Він піднявся иа другий поверх і, завмираючи, натиснув на ґудзик дзвоника. Двері, не питаючи, відчинила Анастасія Пилипівна. Горло в неї було перев'язане— вона хворіла.

О! — усміхнулася вона.— Добрий день. Заходь.

Ні. Я... Скажіть, це не ваша прищепна впала з балкона? — Вітя підніс догори прнщепку.

А-а... Ні. В мене такої немає. Спасибі, спасибі тобі. Гарний хлопчик.

у — Вибачте,— вже бадьоріше пролепетав Вітя.

Нема за що. Туди можеш не дзвонити. Дядя Вася на

роботі. І туди теж. На нашій площадці тільки я вдома.

Підбадьорений таким вдалим контактом, Вітя піднявся на третій поверх і вже сміливо подзвонив у п'яту квартиру. Двері відчинила Катина тьотя Ніна Олександрівна.

Здрастуйте. Скажіть, це не ваша прнщепка впала з балкона?

Ніна Олександрівна, висока, поважна, у довгому, до п'ят, цвітастому халаті, зняла з носа пенсне, глянула й сказала низьким голосом:

Ні, дорогенький, не наша... На жаль.

Вітя вибачився. Ніна Олександрівна привітно кивнула йому і зачинила двері.

А Вітя вже дзвонив у сусідні двері. Довго не відчиняли, і хлопець уже подумав, що нікого нема вдома, як з-за дверей почувся хриплий голос, незрозуміло, чи чоловічий, чи жіночий:

Хто там?..

-— Скажіть, будь ласка, це не ваша прнщепка впала з балкона?

Клацнуло кілька замків — і двері ледь прочинилися, стримувані ланцюжком- У шпарку визирнуло сердите банькате око:

Покажи.

Вітя підніс до шпарки прнщепку.

Може, й наша. А де ти взяв?

Під балконом знайшов.

Давай,— у шпарку просунулася товста, у золотих перснях рука, схопила прищепку, зникла, і двері хряснули, зачиняючись.

У цій квартирі жили Борисюкн: Варвара Спиридонівна і Захар Захарович, якого всі сусіди між собою називали Варвар (з наголосом на останньому складі) Варварович. Вона дебела, широкоплеча, з темними вусиками на верхній губі, з густим чоловічим голосом. Вій був навпаки — щуплявий, гостроносий, з голосом тонким і писклявим. Він був директором гастроному. І одягав її у дублянки, шуби й різні закордонні чоботи, які вона носила у неробочий час. На роботу ж вона ходила у засмальцьованій чоловічій куртці, яку знали всі пасажири дванадцятого маршруту. Вона працювала тролейбусним контролером і особливо полюбляла дванадцятий маршрут, бо ним їздили студенти. А для неї не було більшої в жнтті насолоди, як упіймати безбілетного студента чи студентку і громовим голосом просторікувати на весь тролейбус, соромлячи й збиткуючись з нещасного «зайця».

Для цього вона, мабуть, і пішла в контролери. Дуже любила вона принижувати людей.

Варвар Варварович був начебто тихий. Ніколи не підвищував голосу, не кричав, ие лаявся. Але одного разу... Це було через день після кицьчниих іменин. Повіривши у людську доброту й ніжне ставлення до котів, бездомна «іменинниця» потягла з Варвариного підвіконня шматочок ковбаси. Вітя бачив, як, зустрівши кицьку на сходах, тихнй Варвар Варварович так підфутболив її ногою, що вона перелетіла через поручні й упала з третього поверху на цементну підлогу.

Добре, що коти живучий народ. Вітю трусило тоді, як у лихоманці.

І тепер, стоячи перед цими дверима, які Варвара зачинила безсоромно, без усякої подяки, він мало не плакав.

Ну нащо, нащо він дзвонив сюди? Нащо? Якби він знав... І прнщепка ж, мабуть, не їхня...

Несподівано клацнув замок, і двері квартири навпроти розчинилися.

У дверях стояла Клава. Вітя обернувся.

Клава иа якусь мить застигла, потім, враз щось зрозумівши, тихо ойкнула і заметалася, намагаючись затулити собою отвір. Потім ще раз ойкнула і зачинила двері...

Але Вітя встиг помітити — посередині порожньої, з голимн стінами кімнати просто на підлозі у забрьоханих чоботях і брудному ватнику спав Клавин тато.

Двері були вже зачинені, а Вітя все ще бачив Клавині очі — великі, перелякані, ие очі, а самий біль. Клавин тато пив.

Ніде иа роботі вій довго не затримувався. Колись був майстром-бригадиром на автобазі, потім шофером, носієм на вокзалі, вантажником у гастрономі... А тепер, кажуть, копає могилн на кладовищі.