Слава ЗСУ!

То були перші похорони у Вітиному житті.

Сталося так, що бабуся Світлана не знала, думала, щ0 сусіда ховатимуть з лікарні, не сказала Віті нічого і пішла з ним у поліклініку (до отоларинголога — у Віті знову боліло горло). А коли вонн поверталися і піднімалися сходами, раптом побачили, що на площадці третього поверху стоїть прихилене до стіни віко від домовини. Двері п'ятої квартири були відчинені навстіж, і панувала така тнша, що Віті спершу здалося, иіби там нікого нема.

Бабуся розпачливо сіпнулася назад. Але відступати було пізно й нерозумно. Вона судомливо стиснула Вітнну руку, і вони дуже повільно пішли вгору.

У відчинені двері Вітя побачив, що в коридорі і в кімнаті повно людей. 1 ще побачив, що велике дзеркало в коридорі завішане простирадлом. Хлопець відчув той неповторний, гострий, солодко-терпкнй запах, який буває лише тоді, коли в квартирі дуже багато квітів. Бабуся і Вітя піднялися трохи вгору і спинилися. Бо в цей час почали виносити. І бабуся Світлана, хоч як їй не хотілося, щоб Вітя усе те бачив, не могла не вклонитися востаннє сусідові, з яким прожила поряд стільки років і якого знала ще хлопчиком.

Вітя усе те бачив. І вираз очей Каті та її мами запам'ятав назавжди.

І тепер він увесь час озирався назад (Юра сидів на задній парті) і дивився на Лякіна з болем та співчуттям. Він не сумнівався, що в хлопчика щось трапилося.

Усе з'ясувалося за кілька днів.

Звістку принесла Рая Фількіна. Треба ж статися так, що добра знайома батьків Раї Фількіної жила в одному будинку, навіть на одній площадці з тіткою Юри Лякіна. Виявляється, це тітка приводила Юру в школу. Вона забрала його до себе і перевела в їхню школу, бо справді в них велике горе. Тато Юри Лякіна, водій автобуса, збив людину, вона загинула, і тато зараз сидить у в'язниці.

Ця звістка просто приголомшила всіх. Уперше в їхньому житті такі поняття, як «убивство» і «в'язниця», були не в кннжці, не на екрані телевізора, а тут, поряд, у класі...

Навіть Боря Жабський принишк.

Дівчатка шепталися, ахали, хапалися руками за щоки.

Хлопці супилн брови й мовчали.

А у Віті аж серце стискалося від болю. Він просто не міг дивитися на Юру. Як же Лякін, мабуть, переживає, як страждає! Тато у в'язниці! І він же не хотів. Авжеж не хотів. Хіба може хотіти шофер автобуса иа смерть збити людину. А тепер — убивця. І його син на все життя буде 148 сином убивці. На все життя! А він, він, чим винен?!. Яке ж то иещастя оті нещасні випадки! Як треба бути обережним! Тату, будь обережним у тій Африці! Я тебе прошу, я тебе благаю!

Юра Лякін, мабуть, щось відчував, бо не міг не бачити тих перешіптувань, тих перелякано-схвильованих поглядів, спрямованих на нього. Але ніхто й словом не прохопився. Адже тітка спеціально забрала його до себе і перевела в цю школу, бо тут ніхто нічого не знав. А на Воскресенці всі знали, і Юрі було важко, не міг він цього витримати.

Та минуло кілька днів, і гострота страшної новини притупилася, як притуплюється з часом гострота усього на світі.

У класі тепер намагалися просто не помічати Юру Лякі- иа, як не помічали хлопці Вітю.

А Юра все-таки був не такий, як Вітя. Мабуть, до свого нещастя там у себе, на Воскресенці, він був такий; як Алнк Здоровега, а може, навіть, як Боря Жабський. Мабуть, він не звик нишком стояти під стіною серед дівчаток. А звик гасати по коридору, штовхатися й борюкатися.

І от одного разу на великій перерві завелися хлопці у «ворону». Є така давня шкільна гра, якої навчив Алнка Здо- ровегу ного дідусь. Гра дуже проста — лівою рукою берешся за ступню підігнутої лівої ноги і, стрибаючи на правій, намагаєшся плечем штовхнути суперника так, щоб той опустив свою ліву ногу і ступив на неї.

Гра хлопцям у класі дуже сподобалася.

Тепер вони під час перерви, як півники, стрибали на одній нозі.

Весело було, гамірно, і Юра Лякін не витримав. Підігнув ліву ногу й собі — стриб-стриб!

Алнк Здоровега всіх перемагав. Був, як то кажуть, в УАарі-

Побачив Лякіна і з розгону — до нього.

Лякін приловчився — тнць!

І - чи то втомився Алнк, чи просто підвернулася якось невдало в. нього нога, але заточився він і з усього розмаху як гепнеться на підлогу та головою об батарею. Аж загула батарея, як дзвін.

Лякін розгублено став, дивиться винувато.

А Здоровега схопився за голову, на якій уже набрякла гУля, кр явиться - кр нв иться та як засичить:

— Тн що — теж у в'язинцю захотів? Убивця!..

Лякін зблід, втягнув голову в плечі, потім крутнувся і — Щодуху по коридору геть.

Саме в цей час задеренчав дзвоник. Усі кинулися в клас.