Слава ЗСУ!

А Вітя стояв якусь мить нерішуче, а тоді одважився і подріботів у той бік, куди побіг Лякін.

Коридори вже спорожніли, почалися уроки, і у Віті завмирало серце, коли він біг, шукаючи Лякіна. Вітя вперше порушував дисципліну, під час уроку перебував не в класі, а в коридорі Це було незвично й тривожно. Але вболівання за товариша було в цю мить сильніше за страх.

Лякін стояв у темному кутку під сходами, уткнувшися обличчям у зігиутнй лікоть. Плечі його здригалися.

Вітя тихо підійшов до нього. Потупцявся нерішуче, потім торкнув рукою його за плече і, затинаючись, сказав:

Не треба... не плач... Ти ж не хотів... і... він не хотів... Не плач...

А що Вітя міг ііце сказати?

Тікай! Облиш! Не хочу!..— глухо пробурмотів Лякін і, ие дивлячись, тицьнув ліктем назад.

Вітя не чекав цього, не встиг ухилитися, відсахнутися, і лікоть вцілив йому просто в обличчя, в ніс.

Ох! Ти що? — аж захлинувся Вітя. І — заплакав. Не стільки від болю, скільки від образи й несправедливості.

Лякін зрозумів, що він зробив, і заплакав іще дужче.

Марія Іванівна так їх і знайшла в кутку під сходами. Вони стояли поряд, і обидва гірко плакали...

XI

Міс Таємниця мовчала.

Вітя тільки що спитав її, і вона не відповіла. Він спитав: А коли ж я нарешті побачу його?

І вона це відповіла. Довго мовчала. Тоді нарешті сказала. Тихо, але чітко:

Треба заслужити.

Вітя стрепенувся:

А чому? Чому інші бачать щодня? Дмитрик, наприклад... 1 Алик. І Боря. А я мушу...

Тому що так треба,— твердо сказала вона.

Вітя зітхнув.

Ну що ж, треба, значить, треба...

Вони стояли перед якоюсь темною кам'яною стіною, вкритою мохом і цвіллю.

Вітя навіть не міг збагнути, як вони тут опинилися.

Раптом Міс Таємниця зникла. Щойно стояла тут і вже нема. І вже дряпається Вітя по холодній кам'яній стіні вгору- Він не знає, чого він це робить, але знає, що так треба. Так часто буває уві сні.

Дряпатися важко, стіна мокра, слизька, стрімка, пальці ковзають, зриваються, але Вітя вперто лізе й лізе вгору. Якимось чином у нього в руках опиняється льодоруб діда Віктора Семеновича, Вітя заганяє той льодоруб у розщелини МІЖ камінням, лізтн стає легше...

«Як я не боюсь? Так же високо. Завжди боявся висоти, а зараз...— крутиться у Вітниій голові.— От коли б тато побачив...»

Він уже біля заґратованого вікна. Грати, візерунчасті, схожі на залізні завитки балконного парапету. Вітя тримається за ці знайомі, поїдені іржею, що обсипається під руками, залізні спіралі (скільки разів він тримався за них у себе на балконі) і вдивляється-вднвляється у присмерк в'язничної камери... І не стільки ще бачить, як серцем відчуває, що там дівчина

Та він уже розрізняє знайоме голубе платтячко у синю горошину, внткі кучері на скронях, у вухах — бірюзові сережки.

Серце у хлопця б'ється і радісно й тривожно.

Враз вона зривається з місця і кидається до вікна.

Це ти?.. Ти?.. Я так чекала тебе...— чує Вітя її голос.

Вона хапає руками його руки, що тримаються за грати.

Дотики її пальців такі м'які, ніжні, такі солодко-приємні.

Вітя відчуває її поднх — легкий і теж солодко-приємннй. У ньому вчувається ледь вловимий запах суниць і молока.

ї Вітя захлинається від щастя.

«Я так чекала тебе...»

Чн може бути в світі щось хвилюючіше за ці слова?..

Нарешті він трохи отямився.

Як?.. Чого?.. Чому ти тут?

Вона зітхнула:

Бонн зловили мене в лісі. Я пішла по суниці. А вони вискочили з кущів і схопили... Ніхто в Добряндії ще ие знає.. Мабуть, думають, що я гостюю у бабусі Яги, в її хатинці на курячих ніжках. Я часто гостюю в неї. Вона добра й весела...

Але що, що вони хочуть від тебе?

Вони хочуть... Вони хочуть, щоб я вийшла заміж за сина короля Зландії Зланика Хамулу. А я... я не можу, не хочу... тн ж розумієш...— Вона притулилася щокою до Вітнної руки.

І нова гаряча хвиля огорнула Вітю.

■ Що я можу зробити для тебе? Я все, все зроблю! Все!

Вона знову зітхнула.

В'язницю стережуть двоє зланців — Грубий Ян і Просто Філя... Але вони такі здоровущі.

— Та я... я...— захлинався Вітя.— В мене льодоруб І раз я сюдн дістався, то я тебе звільню. От поба чиш!

Він був сповнений рішучості, здатний зараз на все, ідо завгодно.

Вона нічого не сказала, тільки знову притулилась щокою до його руки. І знову Віті перехопило подих від шастя. Він би отак тримався й тримався руками за грати, тільки б від чувати той ніжний дотнк її шоки. Але... треба ж було її визвбляти.

І, підбадьорливо кинувши їй: «Тримайся! Я—зараз!», він почав спускатися.