Слава ЗСУ!

І От бачиш, як просто. От Вітя вже й навчився. Молодець! Ну, давай, синку, давай,— лагідно і якось навіть прохально сказав Сергій Порфирович. Тепер йому ще більше хотілося, щоб його Дмитрик якнайшвидше навчився.

Вітя перехопив погляд Дмитрика. І в тому погляді були і розгубленість, і заздрість, і страх.

і Віті так захотілося, щоб Дмитрик зараз теж поїхав.

Апе Дмитрик одразу ж упав. І потім знову впав. І знову... і знову... і знову...

Він закусював нижню губу, руки в нього тремтіли, на щоці багряніла подряпина, на спітнілому лобі брудніла смуга, в очах був відчай.

Ну. давай... Ну!... Ех! Ну, ще раз... Ну... ну... ех!..

Нарешті Сергій Порфирович махнув рукою і. намагаючись

приховати досаду, сказав:

Ну, досить. Нічого, синку, нічого/.. Ти сьогодні просто не в формі. Це буває. Навіть у спортсменів. Та що там, у чемпіонів навіть. Іншим разом...

Вітя вже так шкодував, що навчився їздити на тому велосипеді. Коли він зустрівся поглядом з Дмнтриком. очі у Дмитрика були білі...

На природу Вітю й бабусю Світлану більше не запрошували. Не вийшло у Віті дружби з Дмнтриком.

XV

Вітя лежав у кусючому мішку на холодній цементній підлозі, у чорній непроникній темряві...

І раптом чиїсь дужі руки підняли мішок і почали розв'язувати його. Ще нічого не розуміючи, не знаючи, Вітя враз відчув, що це добрі «свої» руки. Щось таке рідне-рідне, знайоме-зиайоме було в обережних доторках рук.

І от мішок уже розв'язано, кусюча ряднина спадає з Вітиної голови, і він відчуває на своїй щоці теплий приємно-лоскотний подих...

Тато! — кричить Вітя.

Але в сірому присмерку підземелля бачить — поряд нема нікого.

Крізь вузеньке заґратоване віконце вгорі пробивається скупе світло, яке дає можливість розрізнити голі кам'яні стіни, брудну цементну підлогу і залізні двері.

Крім Віті, у підземеллі — ні душі.

І раптом Вітя розуміє: тато — невидимка. Це ж він перечепив княгиню-графиню-баронесу, набив гулі прем'єр-міністру Підлизі-Пїдлотському та військовому міністру Руками- Махальському і надавав ляпасів самому королеві ЗландГі. Він! А хто ж?

Але чому ж він мовчить?

Йому, Віті, синові своєму рідному, він не може сказати тихенько хоч одне слово, одне слівце...

Тату! Таточку! —- благально шепоче Вітя.— Ну скажи мені що-небудь! На вушко... Я так хочу почути твій голос.

Але у відповідь — тиша.

Ну що ж...— зітхає Вітя.— Значить, так треба.

Раптом Вітя бачить, що двері самі собою повільно-повільно розчиняються.

Вітя струшує з ніг мішок І виходить у вузький кам'яний коридор. Перед ним другі залізні двері. І ці двері повільно-повільно розчиняються й пропускають його ще в один коридор...

Так проходить Вітя крізь семеро дверей і опиняється у внутрішньому тюремному дворику, забрукованому великим круглим камінням, між яким пробивається трава. Дворик зовсім безлюдний.

Жодних дверей, крім тих, у які вийшов Вітя, нема. З усіх боків високі стрімкі стіни.

Вітя розгублено озирається.

І раптом просто з стіни виходить Міс Таємниця.

Вітя кидається до неї.

Тут тато! Мій тато тут! Я чув його подих, його руки... Я вас прошу — зробіть так, щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка!

Міс Таємниця довго дивиться на Вітю синіми бездонними очима й мовчить.

Ну, будь ласка!..— благально складає руки Вітя.

Почекай. Так треба...— ледь чутно говорить Міс Таємниця.

Ну чому? Чому?

Так треба...

Ох, оце «так треба», це незбагненне, незрозуміле, невблаганне «так треба!».

А може... Може, він виконує важливе відповідальне завдання? Тому й невидимка.

Вітя скрушно зітхає. Якусь хвилю мовчить, потім питає:

А як же все-таки буде... з визволенням? Я просто не

знаю, Що тепер робити? Льодоруба в мене забрали, а голими руками Грубого Я на та Просто Філю хіба здолаєш...

Очі Міс Таємниці теплішають, у них загоряються світлі вогники.

Нового льодоруба і ключа від в язниці може зробити

тільки дядя Вася з Добряндії... Будемо звертатися до

нього?..

Будемо,— кивнув Вітя.

І от він не міг би навіть сказати, чи знову ж таки на чарівній мітлі, чи якимось іншим чином дісталися вони в Доб- ряндію, але сталося це якось дуже швидко. Не встиг Вітя й оком змигнути, як вони.вже були на знайомому березі річки.

А втім, знайомого там лишилося дуже мало. Не було ні чепурненьких хаток під стріхою, ні кучерявих вишневих садків, ні зеленої левади. Натомість височів великий багатоповерховий будинок і ще якісь будинки із скла та бетону. Земля між ними була вкрита асфальтом, по якому безшумно рухалися якісь машини. І в самих будинках щось безперервно рухалося.