Слава ЗСУ!

Ніде не було видно ні душі. Ні в машинах, що рухалися по асфальту, ні в будинках, ні в скляних оранжереях з однаковісінько підстриженими, наче штучними, неживими деревцями.

Ой, а де ж люди? — здивовано спитав Вітя.

Не кажучи ні слова, Міс Таємниця повела його між будинків в якийсь закуток. Там, просто иа асфальті, притулившись спиною до стіни, сидів дядя Вася. Неголений, нечесаний, у пожмаканому одязі, він був схожий на американського безробітного, як їх ото показують у документальних кадрах по телевізору.

Обхопивши руками коліна і поклавши на них голову, дядя Вася мляво й байдуже дивився перед собою.

Ти зараз станеш видимим,— тихо прошепотіла Віті Міс Таємниця,— бо інакше не зможеш домовитися з ним...

І Міс Таємниця зникла.

Вітя підійшов ближче до дяді Васі.

А-а, Вітьок! Здоров,— не міняючи ні пози, ні байдужого виразу очей, сказав дядя Вася.

Здрастуйте... Що це з вами? — стурбовано спитав Вітя.

А що? Щасливе життя...—.гірко усміхнувся дядя ^ася'Т Ніякої турботи, ніякої роботи. Іж, пий, веселись, не хвилюйся, не журнсь... Все робиться само.

Вас — що? Пригноблюють, не годують?

Та ні... Чого там. Годують. Допомогу видають регулярно. Але...— дядя Вася зітхнув.— Нікому я не потрібен. Не по-трі-бен... Розумієш? Ніхто від мене нічого не чекає, НІЧОГО не хоче. Немає в мені потреби. Все за мене робиться само, автоматично... То хіба полізе в горло ота незароблена допомога? Га? Скажи. Не хочу я тієї допомоги! Мені зароблений черствий шматок хліба смачніший за найсокови- тіший дармовий біфштекс.— Дядя Вася похитав головою.— Знову ж таки Альховка мене турбує. Пропадає, гине хлопець, як руда миша. Курити почав. Вино п'є. Оту дурну заокеанську музику день і иіч слухає. Про Зландію вже почав говорити з якимсь інтересом. Боюсь, щоб... Ех, той Адечеес найбільший ворог людства, я тобі скажу... Ну, що то за життя без праці!.. Безробіття — гірше будь-якої хвороби. Сенсу життя немає, розумієш!.. Нецікаво жити на світі,— дядя Вася безпорадно розвів руками.

Вітя опустив очі.

Та то ж він винен у всьому. То ж він сказав колись, що якби був чарівником, то зробив би так, щоб усе робилося само.

А виходить, що то не добро, а лихо. Що позбавляти людей роботи — чи не найбільше зло у світі.

Вітя стрепенувся:

Дядю Васю! Та я прийшов просити вас зробити мені льодоруба й ключа.

Що?! — стрепенувся й дядя Вася.— Зробити? Льодоруба й ключа? Зро-би-ти?..— дядя Вася раптом втягнув голову в плечі, сторожко озирнувся на всі боки і приклав палець до вуст.— Тс!.. Тихо! Шоб не почув отой пришелець.— Він обійняв Вітю за плечі й гаряче прошепотів йому на вухо:— Це ж здорово! Розумієш... Це ж... Слухай, а давай і Альховку гукнемо... Га?.. Давай...

Авжеж, авжеж,— закивав Вітя.

І тітоньку Гортензію... Хай держака для льодоруба теше..

Ага, ага,— знову закивав Вітя.

І бабусю Добряну. Вона хоч і старенька, але вогонь роздмухувати може. Це ж кувати треба. Кувати! Розумієш Це ж така цікава робота. Це ж... Ех!

Альховку вони знайшли в оранжереї. Він сидів під пальмою з навушниками від магнітофона. Очі в нього були застиглі й безтямні.

Дядя Вася зірвав з нього навушники, схопив за плечі, потрусив добряче і пояснив, у чім річ. В очах Альховки засвітилося.

Тітоньку Гортензію й бабусю Добряну теж умовляти довго ие довелося.

І незабаром усі вп'ятьох вже пробиралися до залишків лісу, шо тулився між височенних кам'яних будинків.

Скоро у саморобній кузні, наспіх змайстрованій під віковічним дубом, весело палахкотів вогонь.

Та не встигли вони приступити до роботи, як просто з неба, ламаючи гілки, з'явився чарівник.

' Це що таке? Хто дозволив? Що це робиться? —

верескливо закричав він.

Але дядя Вася рішуче виступив наперед.

Ану, одійдіть, громадянин чарівник! Не заважайте.

Не робіть вітру!.. Те, що треба, те й робиться. І дозволу знову ж таки ні в кого питати не будемо. От!

— Що?! — чарівник так і присів.— Невдячні фанатики! Ви не варті моєї доброти! Позбавляю вас усього, що вам дав. Ап!

І вмить усі величезні будинки, усі машини, увесь бетон і асфальт — усе зникло. І сам чарівник теж зник.

На березі стояли чепурненькі хати, оточені вишневими садками. А за ними зелена левада, і заквітчаний луг, і переліски.

XVI

Це було у той день, який Боря Жабський оголосив днем доброго ставлення до бабусь.

Боря Жабський раз у раз оголошував то тиждень виконання домашніх завдань, то декаду чемних стосунків з батьками, то день ввічливого ставлення до дівчаток...

Навряд чи Боря Жабський сам це вигадав. Мабуть, він наслідував когось із старших — брата десятикласника чи навіть батька. Батько Борі Жабського був артист філармонії. Колись це називалося конферансьє, тепер — ведучий програми, майстер розмовного жанру. Він весь час роз'їжджав з концертними бригадами по санаторіях та будинках відпочинку. Батька Боря Жабський не боявся. З усіх на світі він боявся тільки свою бабусю.