Слава ЗСУ!

Не було колись хімії, а люди жили і щось їлн і розуміли прекрасне... І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі...

Ну то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери,— іронічно усміхнувся Геннадій Максимович.

Я б не заперечував,— простодушно усміхнувся Лесиків тато.

А що б вн там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна.— До речі, фарби, якими ви малюєте,— це теж хімія.

Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні предки, безіменні художники.

А... а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович.— Фортепіано, рояль, дорогі мої,— це витвір прогресу, інженерної думки.

Тут «тамада» Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господарку колгоспних ланів, вічно молоду й прекрасну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану.

Знову забрязкали ножі й виделки. І на якийсь час запанувала тнша. Але то було недовго.

Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:

Товариші! Громадяни! Чому мовчимо?.. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву. Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!

Не треба йому вогню. Досить з нього. Позавчора мало не згорів зовсім,— сказала баба Оксана.

Що?! — Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича.

Та пожежу гасив. Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — Баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече.— На ганчір'я довелось пошматувати.

Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович.— Негайно розказуйте! Розказуйте негайної

Та ідо там розказувать?.. Нема чого розказувать,— за- шарівся, як хлопчик, Іван Семенович.

Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана.

Та ну...— опустив очі дід.— Ну... йду я, значить, додому з поля... повз Солов'їний же якраз гай...

Дід подивився на Лесика і тицьнув вказівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього. Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід виділив саме його.

Так-от,— вів далі Іван Семенович.— Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм. Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже. А ще зранку бачив, як «Жигуль» з гаю вирулював. У нас часто в Солов'їному «жигуляити» з міста палатки ставлять, ночують. Лесик знає...— (Лесик ще більше почервонів від задоволення).— І одразу мені в серце — коль! «Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище ие загасили як слід!» А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така... Кинувся я... ну і... Ще б трохи, якихось півгодини,— кепські були б справи... Саме вчасно нагодився,..

Лесикові вже уявляється: горнть-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван... Аж тут підрулює червоний «Жигуль», вискакують з нього здоровенні, з бандитськими пнками «жнгулянти» (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою...

Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!

Та яку там медаль...— махнула рукою баба Оксана.— А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав. Самі петельки лишилися...

А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків,— Іван Семенович похитав головою.— У жнива в сусідньому колгоспі хліб зайнявся. Ледве загасили. Там клуня згоріла, там, кажуть, вагончик механізаторів.

Скільки той вогонь біди робить,— закивала Зоя Михайлівнад в хімічній промисловості то взагалі... Варто одній

іскринці десь проскочити і...

_ Знав би ІІрометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів той вогонь,—усміхнувся Лесиків тато.— До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам. Отже, і за прогрес, за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, ІІрометей...

Ой! Слухайте, людн! — ляснув себе по лобі Василь Денисович.— Я ж, безумство, хотів розказати. Я ж з такою цінною людиною недавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп з їхньої школи. Про-ме-тей!... Справжнє ім'я! Ну!..

Ну й що? — знизав плечима Геннадій Максимович.—

Яких тільки імен не буває. Я, наприклад, зустрічався з однією Табшмітаркою Семенівною, Табшмітарка, Абревіатура — Табір Шмідта в Арктиці. У двадцяті — тридцяті роки було модно називати дітей не зовсім звичайно, такий був час...