Слава ЗСУ!

Ну, чого ти, Заєць?.. Ну, ми ж пожартували... Мн ж...

Якби поглядом можна було справді спопеляти,— від тата лишилася б жмеиька попелу.

Комедіант! — просичала мама і одвернула червоне як жар обличчя до плити.

Тато винувато глянув на Котьку, розвів руками, швиргонув «сапоги» під ліжко і втік на річку.

Котька зітхнув і пішов купатися.

Після пригоди з «сапогами» тато більше сином не займався.

Котька знову засумував.

РОЗДІЛ V Чорнява Свєта. Капустяни.

Операція «Сад». Провал операції. Тюрма.

Несподівана інформація

Невідомо, як би склалися події далі, коли б иа третій день замість чорнявої засмаглої білозубої молодиці воду в бочці ие привезла така ж сама чорнява засмагла білозуба дівчинка одного з Котькою віку,—• видно, дочка молодиці.

Котька вирішив зав'язати з нею контакти. Контакти з Дівчатами у Котьки виходили навіть краще, ніж з хлопцями. Так склалося, що Котька контактував з дівчатами иабагато частіше, иіж з хлопцями. Дома в одному під'їзді з ним жили аж чотири його одиокласинці, і двоюрідних сестер у Котьки було аж три. У товаристві дівчат Котька почувався досить вільно.

Коли бочка спорожніла і люди розійшлися, Котька підійшов до дівчинки і бадьоро спитав:

Привіт! Що — мати захворіла?

Ні! Чого це? — стенула плечима дівчинка.

А... Ти її просто підміняєш.

Ні. То вона мене підміняла. Воду я вожу, а ие мати.

То ти що — хворіла?

Ні. До Києва їздила.

В гості?

Ні. В театр.

ТЮГ?

Ні. В оперний. «Князя Ігоря» слухала. Ти слухав?

Ні.

•— А «Ріголетто»?

Ні.

А «Пікову даму»?

Ні.

Тю! Живеш у Києві, де такий оперний театр, і нічого ие слухав. Ти що — глухий? Чи музики ие любиш?

Ні. Чого... Люблю. У нас магнітофон є. І записи різні. Висоцький... Окуджава...

Магнітофон і в иас є. Але хіба він може замінити театр? Оперний...

Ну да... Авжеж! — кивнув Котька. Йому не хотілося сперечатись. У драматичних театрах Котька бував часто, а от в оперному одии раз у житті, разом з класом, та й то не на опері, а иа балеті «Спляча красуня», якого майже не бачив, бо дивився ие на сцеиу, а иа Ігоря Дмитруху, який перестрілювався шкуринками від мандаринів з Валерою Галушкинським.

Дівчинку звали Свєта.

Котька одержав від неї дуже цінну інформацію. Виявляється, вони з татом були зовсім не в тому селі, що треба. Вони були" в Рудні (туди, справді, кілометрів чотири). А зовсім близько, за сосняком (це ие справжній ліс, як думав Котька, а посадка) — село Капустини. Правда, Капустини маленькі, і сільмагу там иема. В сільмаг ходять у Рудню. І в клуб теж. Але Котьку ні клуб, ні сільмаг не цікавили аніскілечки.

Баштаиу, иа жаль, иема. Зате є великий колгоспний сад.

«Го-го-го! Живемо!» — войовниче закричав у Котьчиній душі відчайдушний викрадач яблук.

Десь у Києві иа вулиці Сакс а ганського тикнулося Ігорю Дмитруеі.

Отак за розмовами незчулися, як проминули сосняк, і захопленим Котьчиним очам відкрилися Капустини — справжнє село його мрії: хати під стріхами, тини, колодязі з журавлями...

По телевізору такого ие побачиш. Одии з останніх куточків відмираючої давнини.

Провівши Свєту до самісінького двору, Котька попрощався з иею і підстрибом подався назад. Він весь аж тремтів від нетерплячки. Негайно, негайно підкласти в штани дикточку

ів колгоспний сад... Красти яблука, таїтися, завмирати,

здригатися, тікати від сторожа, переживати всім своїм єством (особливо отим, иайвразливішим, за твердженням Ігоря Дмитрухи, місцем) щемливе мужчииське почуття небезпеки... У Котьки вже й зараз иаче задубіли штани. Наче туди вже сипонули солі. Защипало, засмикало, закололо...

Котька кинувся шукати дикточку. І тут зрозумів, що був трохи необачний. Одна справа — знайти дикточку вдома, у місті. Зовсім інша — тут, на «Бережку». Треба було запастися заздалегідь.

Цеглин всюди валялося багато, дикточкн не було ніде. Не підкладати ж у штаии цеглину. Шифер теж не підходив. По- перше, хвилястий і шкарубкий, мулько, та й у штаии не влізе. По-друге, крихкий, від прострілу міг розсипатися, і це було небезпечніше, иіж сама сіль.

Котька збився з иіг. Він був уже в відчаї. І раптом...

Всі геніальні ідеї спадають на думку несподівано і вражають своєю простотою.

Вій стояв у будиночку посеред кімнати і роззирався на всі боки. Батьків капелюх?.. Не підходить, не влізе. Материна сумочка? Теж ие підходить... І раптом погляд його впав на власне ліжко. З-під подушки стирчав корінець книжки. «Старик Хоттабич». Старий віриий Хоттабич. Улюблена книжка всієї сім'ї. Ще тато й мама у дитинстві захоплювалися. Тепер Котька захоплюється.