Слава ЗСУ!

«А що, як підкласти «Хоттабича»? Він же навіть товстіший за дикточку».

Не роздумуючи, Котька засунув «Хоттабича» ззаду під плавки. «Хоттабич» тримався добре, ие випадав.

Порядок!

Правда, ходити не дуже зручно. Але нічого, можиа витримати.

І те, що «Старик Хоттабич» братиме участь у захоплюючій небезпечній операції, раптом розвеселило Котьку.

«Здорово! Буде підтримувати мене своїми чарами».

Котька поки що витяг його (встигне засунути перед самісінькою операцією). І гайнув з дому.

Чи йшов ти, любий читачу, коли-небудь щось красти? Уперше. І ие в гурті, а сам. О-о-о!.. Як не йшов, то не ходи, голубе! Не ходи ніколи! О-о-о!.. То жахливе, иі з чим незрівнянне почуття! Жижки в тебе тремтять, коліна підгинаються, серце гупотить так, що як оті бідиі ребра витримують? Витримують, і ие розламаються, і не випустять на волю оте шалене серце, і не вискочить воно, і ие поскаче підстрибом по дорозі поперед тебе. А в очах мерехтить, а по спині мурашки, мурашки, мурашки... Мільйони холодних мурашок біжать, біжать униз у п'яти і щосили тягнуть тебе за п'яти назад. А волосся на голові стовбурчиться і піднімає вгору кашкета (якщо ти в кашкеті) або просто собі ворушиться (якщо ти без кашкета). А голова горить! А в животі холоне, холоне, наче туди накидали льоду,— і бурчить... тоиень- ко-тоиенько і жалібно...

Ех, читачу, мій любий читачу! І як отой бідний Котька дійшов до колгоспного саду, я й сам не знаю.

Скільки разів вій зупинявся і казав собі: «Ні, не піду!.. Хай вони горять, ті яблука, і той сад, і та погоня, і все на світі!..»

Але щоразу він згадував насмішкуватий погляд Ігоря Дмитрухи і його презирливий голос: «Той, хто не крав кавунів на баштані!.. Тютя!..» І в уяві спливав Тютя, червоний, з очима, повними сліз.

І Котька тяжко зітхав і йшов далі.

Аж от і колгоспний сад.

Куди ие кинь оком — дерева, дерева, дерева. А иа них — яблука, яблука, яблука. І ніде — ні живої душі.

Котька засунув «Хоттабичая ззаду у штани і завмер, весь перетворившись на суцільне величезне настовбурчене вухо.

Ніде — аиі жодного підозрілого звуку. Тільки тихо лопотить на деревах листя та десь гуде у траві джміль.

Котька міг би спокійно нарвати яблук з першого ж дерева, і вже б операція пройшла успішно. Але... Хоча Котька й вважав себе цілком татовим сином, з усією татовою легковажністю та іншими прекрасними недоліками, але десь усе- таки, мабуть, була в нього в характері крапелюшечка материної розважливості й практицизму. Бо, скуштувавши яблуко з першого дерева і скривившись як середа иа п'ятницю («Ну й кислятина!»), вій подибав до другої яблуні, потім до третьої, четвертої... і всюди одкушував і кривився, і йшов далі («Якщо вже красти, то щось путяще, а ие казна-що!..»).

Щелепи зводило, язик став, як терпуг,— усі яблука були зелені й кислющі неймовірно. Видно, тут ріс пізній зимовий сорт.

Нарешті — чи то Котька втратив смак, чи звик до кислятини,— біля однієї яблуні він спинився. Одкусив єдине, до якого зміг дотягнутися знизу,— ніби нічого. Яблука були досить великі, червоні, але висіли високо иад землею. Треба було лізти на дерево. Котька озирнувся. Нема нікого. Зітхнув, як перед стрибком у воду, і подряпався. «Хоттабич» у штанях муляв, наче висловлював протест. Але Котька ие звертав уваги. Незнана досі рішучість штовхала його угору. І крізь весь величезний крижаний холод страху враз проклюнулося щось маленьке і тепле. Проклюнулося і запищало:

Ну, Дмитруха! Начувайся! Хто казав, що я пігмей, що я тютя?.. Який же я пігмей, який же я тютя, коли я оидо лізу на дерево і краду колгоспні яблука! Ні, я вам не тютя! Я — молоток! Я— Ну, буде, буде тепер що розказувати у класі! Ух, який же я! Ух, який же ж я... Ух, я — так я! Не то, що Тютя.

Дряпаючи об гілки руки, Котька одне за одним рвав яблука і пхав собі за пазуху. Деякі виривалися з рук і глухо гупали на землю. Та Котька не зважав і похапливо тягнувся за іншими.

І раптом...

Кахи-кахи,— почулося знизу.

Котьку наче зашморгнули за шию — перехопило дихання.

Він глянув униз. Видно було тільки чоботи — все інше затуляло листя.

Кахи-кахи! — повторили чоботи.

Листя враз заворушилось, і прямо на Котьку виштрикнулося дуло рушниці!..

Ой! — вереснув Котька і рвучко повернувся, підставляючи під постріл «Хоттабича». «Хоттабич» дрібно затремтів у штанях і безнадійно завмер у приреченому чеканні.

Н-не с-стріляйте...— плаксиво пропищав Котька.

Як це — «не стріляйте»? Не маю права. Зараз встрелю!

Котька замружився.

«Хоттабич» у штанях похолов.

Пу! — насмішкувато сказали знизу.— Ізлазь!.. Ти встрелений.