Слава ЗСУ!

Голос був дуже знайомий.

Котька обернувся.

Під деревом, розсуваючи ціпком листя, стояв дідусь Дика природа.

Одним рухом Котька висмикнув сорочку з штанів, ї яблука посипалися на землю. Потім, ледве ворушачи ватяними неслухняними кінцівками, почав злазити.

О! А що це в тебе у штанях? — здивовано запитав дідусь (злазячи з дерева, Котька повернувся до нього спиною).

І не встиг Котька зреагувати, як дідусь витяг у нього з штанів «Хоттабича».

Овва!.. Оце ти у такий спосіб книжки читаєш?! А головою вже не виходить?

Котька вкрився червоними плямами.

І чого це тебе туди погирило? Оту зелень рвати... Нащо воно тобі? Хочеш усю відпустку бігати?

Ех, краще б той дід був уже вистрелив... Але в діда, крім ціпка, ніякої зброї ие було. То Котьці з переляку ціпок здався дулом рушниці.

А взагалі дідок був зовсім не страшний. І Котька вже подумав, що вій зараз покепкує з нього і одпустить. Аж раптом той суворо глянув на нього і сказав:

Ходімо!

І кудись Котьку повів.

Котька покірно йшов, похиливши голову. І в тій голові переляканими зайчиками стрибали безладні думки:

«Чого ж це я йду? Чого я ие тікаю? У діда ж иема зброї. І бігати він, мабуть, на довгі дистанції не мастак. Не дожене. Я ж мріяв, я ж мріяв про втечі, саме про втечі і погоні... Так чого ж я... іду тепер, як теля... як Тютя... Що ж я скажу Ігорю Дмитрусі? Про що ж я в класі розповідатиму?»

Але ноги самі собою, без наказу голови, механічно переставляючись, ішли слідом за дідом.

Діду,— наважився нарешті Котька.— Куди це ви мене ведете?

Як це куди? — обернувся дідок.— У буцегарню! А куди ж... У тюрму, у буцегарню... А куди ж у иас злодіїв саджають?

Жа-жартуєте,— тремтячим голосом сказав Котька.

Ото інтересно мені жартувати з тобою.

Хто ж це за пару кислих яблук у тюрму саджає?

То не кислі яблука. То колгоспне добро. А той, хто зазіхає на колгоспне добро,— злодій і правопорушник. Отак!

Дід уже вивів Котьку з саду, і вони попрямували повз якісь довгі кам'яниці.

Діду, а... а ви мене хіба не пізнаєте? — жалібно скривився Котька.

Га? — Дідок обернувся і, звівши брови, здивовано, наче ніколи не бачив, глянув иа Котьку.— А ти хто такий?

Та я... я ж иа волах з вами їхав. «Дика природа», пам'ятаєте... І... і «сапоги» ми з татом у сільмазі купили. Пам'ятаєте?

Не обманюй! То був гарний симпатичний хлопець, а ти... злодій, розбійник з великої дороги. Того я добре зиаю. А тебе иі. Вперше бачу...

Дідок підвів Котьку до похмурої кам'яниці з великими залізними дверима і вузькими, високо над землею, вікнами. Котька глянув на ті вікна і похолов. Вікна були... заґратовані.

Дідок вийняв з кишені великого ключа і встромив у просто- таки величезний (Котька зроду такого не бачив) висячий замок иа залізних дверях.

Діду,— ледь ворушачи губами, прошелестів Котька.—

Діду, я більше не буду...

I схлипнув (неприємно, ох, неприємно говорити такі слова, ТИ, читачу, мабуть, це добре знаєш).

Дід мовчки зняв замок і прочинив важкі двері. Зсередини війнуло сирістю і холодом.

Ді-і-іду!.. Не тре-е-еба-а!..— втративши иад собою

владу, по-овечому пробекав Котька.

Треба-треба! Заходь! — дідок поклав шкарубку долоню

на Котьчин зашийок і легко підштовхнув уперед. Не Маючи сил опиратися, Котька ступив у холодні обійми темряви.

Збоку щось клацнуло, тьмяно засвітилася вгорі заґратована лампочка. І Котька побачив прямо перед собою ящики з яблуками, багато-багато ящиків з яблуками, до самісінької високої стелі. То був склад.

Бери от з цього, нижнього,— сказав дідок.— Це білий налив, те, що треба.

Котьку — иаче ошпарило:

Ні-і-і!.. Н-ие тре-еба!..

Ох ти ж, їй-богу! Знову «не треба»!.. Що за людина! Як красти, то треба. А як пригощають, то «не треба». Ану бери, кажу! — гримнув дідок.— Бо замкну отуто!..

Котька не рухався.. Тоді дідок сам став брати з ящика- яблука і пхати йому за пазуху.

Ти бач! Ще обслужи його! Пан який!

Яблука були холодні, і Котька щоразу здригався від їхнього дотику.

Наклавши повну пазуху яблук, дідок, знову-таки потиличником, підштовхнув Котьку до дверей.

Наскільки приємніше, любий читачу, переходити з холодних обіймів сирої кам'яниці, темряви і страху у теплі обійми літнього дня, сонця і свободи!

Дідок вийшов слідом за Котькою, почав замикати двері.

Котька стояв, переступаючи з ноги иа йогу, червоний і розгублений. Треба було щось сказати, а він не міг сказати ні слова, ие міг поворухнути язиком, иаче хто його приклеїв ДО зубів.