Слава ЗСУ!

Наближаючись до нього, дерево росло з моїми кроками. Ось воно підросло зміцніло, вибухнуло яскравим цвітом. Через декілька кроків квіти опали, а на їх місце з’явились червоні яблука, котрі пашіли насиченістю кольорів. Я майже підійшла до дерева, коли раптом в нього влучила блискавка. Ні, воно не спалахнуло, а закричало від болі несамовитим криком.

Небо затягли важкі свинцеві хмари з яких линули важкі краплі дощу. Вода била мені в обличчя й стікала з мене швидкими струмками. А я продовжувала йти неначе в опіумному сну. Руки самі піднялися й почали тягнутись до дерева, котре скам’яніло в тиші. З місця де вдарила блискавка цабеніла кров заливаючи все дерево. Потоками вона стікала на землю перетворюючись в чорних змій, які розповзалися на всі боки, однак небесна вода вбивала їх. І вони ставали прахом. Я зупинилась недалеко від дерева, ніби наштовхнулась на невидиму стіну. Тіло заціпеніло, а очі побачили, ще дивнішу картину. Біля яблунні з’явилась друга Я в легкій білій сукні, яка розвівалась від бризу. Альтер его дивилась на мене, тримаючи в руці ніж. Сталь була така гостра, що навіть здавалося ріже повітря. Змах ножем, і в долоню впало червоне яблуко. Дерево знову стрепенулося й закричало дитячим криком. Деякі листочки зірвались й полинули до мене, але вдарились об невидиму стіну. Друга Я піднесла плід до губ, однак він миттю згнив й розсипався піском в її руках. Свинцеві хмари на мить розійшлись й на землю впав пучок світла, котрий освітив білі крила мого віддзеркалення, які здіймались над нею. Вона вдарила ножем по крилах й ті безпомічно впали на землю, збивши росу із закривавленої трави.

- Вкрала – прокричала вона до мене.

Я хотіла щось промовити, але в мене пропав голос. Навіть більше – рот…

Раптом вона окуталась вогнем, який злизував своїми язиками її ніжну шкіру. Вона не кричала. Просто підняла голову до неба.

Все померкло і я проснулась.

Реальність

Серце Марії калатало від сну, який секунду назад програвався короткометражкою у борознах її мозку. Холодний піт стікав з її обличчя. Тіло ледве трусило. Однак вона заспокоїлась коли побачила його, який спав заклавши руку під подушку. Марія не будила його, а насолоджувалась ним. Любомир був справжнім синьооким красенем. Тіло пашіло силою і здоров’ям. Любов до нього не мала меж й горіла вогнем Прометея. В її тіло закрадалось солодке бажання від одного погляду на нього. Низ живота приємно занив. Ніби відчув її думки Любомир проснувся й перше, що він побачив було її заспане обличчя, однак по дитячому миле.

- Любий нам час вставати, - промовила Марія, цілуючи його вуста.

Вона злукавила і він це знав.

- В нас є час полежати півгодини. – посміхнувся він до неї.

- І чим займемо себе? – промовила вона

- Ммм… дай подумати, - сказав він пестячи руками тіло жінки. – Є в мене одна хороша думка. – знову посміхнувся

- І як ж? – Зірвались перші стони з її вуст коли він просунув руку між її ніг.

- Дай я тобі прошепчу на вушко. – її подобалось така гра.

Любомир почав покривати поцілунками її шию підіймаючись до вушка Марії. Захопивши зубами мочку, почав пестити її язиком. А руки не відставали від язика й голубили тіло Марії. З кожною хвилиною їй хотілось більшого. Проте Любомир продовжував «мучити», збільшуючи її збудженість. Він наблизився до її пухких губ. Жінка хотіла припасти до нього солодким поцілунком, але він тільки легенько доторкнувся до її вуст й вкусив нижню губу. Потім опустився до її грудей, які манили своєю красою. У хід знов пішов язик… Рукою він голубив нижню частину грудей. На довго не затримався й почав спускатись нижче і нижче цілуючи кожний сантиметр її небесного тіла.