Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

XVIII

Закінчивши свою розповідь, стрілець вирішив, що Браун спить. У вогнищі жевріла одинока іскра, а птах Золтан засунув голову собі під крило.

Та коли він вже збирався підвестися і постелити собі в кутку, Браун сказав:

— Ну от ти все й розповів. То як, полегшало?

Від несподіванки стрілець здригнувся.

— А чому в мене мусив бути тягар на душі?

— Ти сам сказав, що ти людина. Не демон. Чи збрехав?

— Та не брехав я. — Мимоволі він відчув, як у душу закрадається прихильність до цієї людини. І він був абсолютно щирим із поселянином. — Хто ти, Брауне? Тобто хто ти насправді?

— Я — це я, — незворушно відповів той. — Чого це тобі весь час казна-що ввижається?

Стрілець запалив цигарку і не відповів.

— По-моєму, ти вже дуже близько підібрався до того свого чоловіка в чорному, — сказав Браун. — Він у відчаї?

— Не знаю.

— А ти?

— Поки ще ні, — мовив стрілець і глянув на Брауна з легким викликом. — Я йду туди, куди мушу йти, і роблю те, що маю робити.

— Тоді все гаразд, — сказав Браун, перевернувся на другий бік і заснув.

XIX

Наступного ранку Браун дав йому поснідати і вирядив у дорогу. У світлі дня фігура поселянина чудувала своєю впалою грудною кліткою із засмаглою шкірою, ключицями, що випирали, як олівці, і неймовірно розкошланою скиртою рудого волосся. Птах умостився в нього на плечі.

— А мул? — спитав стрілець.

— Я його з'їм, — відповів Браун.

— Гаразд.

Браун простягнув руку, і стрілець потиснув її. Поселянин кивнув у напрямку південного сходу.

— Легкої дороги. Довгих днів і приємних ночей.

— Тобі того самого, тільки вдвічі більше.

Вони кивнули один одному на прощання, і чоловік, якого Еллі називала Роландом, пішов геть, обвішаний револьверами й бурдюками з водою. Один раз він озирнувся. Браун заповзято боровся з бур'янами на своїй крихітній кукурудзяній грядці. Крук, наче горґулья, набурмосився на низькому даху землянки.

XX

Багаття догоріло і згасло, а зорі почали бліднішати. Угорі, не знаючи спокою та не потребуючи слухачів, правив свою оповідь вітер. Стрілець поворухнувся уві сні й знову затих. Йому снилося, що він хоче пити. Десь у мороці ховалися обриси гір. Усі докори сумління і приступи каяття зникли. Їх випекла пустеля. Дедалі частіше він згадував Корта, який навчив його стріляти. Корт завжди вмів відрізнити чорне від білого.

Поворухнувшись, стрілець прокинувся. Крізь напівопущені вії він дивився на згасле багаття, візерунок якого наклався на інший, геометричний узор правильнішої форми. Він був романтиком, але, добре знаючи про це, ревно приховував цей факт. Ту свою таємницю він за безліч років розкрив тільки кільком людям. Дівчина на ймення Сюзанна, родом із Меджиса, була однією з них.

І авжеж, йому знову згадався Корт. Корт був мертвий. Усі вони мертві, крім нього. Світ зрушив з місця.

Стрілець закинув на плече рюкзак зі своїми гунна і рушив далі.

Розділ II

Придорожня станція

І

Цілий день у нього в голові крутився до болю знайомий дитячий віршик. Така собі зараза, що доводить до сказу, бо глумливо ігнорує будь-які накази здорового глузду покласти цьому край. Віршик був такий:

_Накрапає_дощик_на_іспанські_луки_ _І_дарує_радість_та,_на_жаль,_і_муки._

_Всім_відомо_вже_давно,_ _що_наш_час_—_це_полотно,_ _а_життя_—_лише_та_мить,_ _що_на_полотні_лежить._

_Ужитті_все_плинне,_водночас_незмінне,_ _час_як_білий_аркуш,_ти_по_ньому_пишеш_ _та_на_білім_полі_ти_сліди_залишиш._ _Є_у_тебе_розум_чи_його_немає_—_ _дощик_тихо_падає,_дощик_накрапає._

_Нас_кохання_окриляє,_ _Та_земля_не_відпускає._ _Літаки_в_грозу_попали,_ _На_Іспанію_упали._

У останньому рядку було слово «літаки», значення якого стрілець не знав, — зате добре розумів, чому цей віршик сплив У його пам'яті. Йому весь час снилася його кімната у замку і мама, яка наспівувала йому цю пісеньку, коли він з поважним виглядом лежав у ліжечку біля вікна з різнобарвними скляними вітражами. То була не колискова на добраніч (бо ж хлопчики, народжені для Високої Мови, мусили стрічати темряву на самоті), а пісня, яку мати співала йому перед денним сном. Він пригадував гнітюче світло дощового дня, що мерехтіло веселками на простьобаній клаптевій ковдрі, відчував холодне повітря кімнати й сильне тепло від ковдр, любов до матері та її кармінні вуста, нав'язливу мелодію безглуздої пісеньки і материн голос.

А тепер, поки він чвалав дорогою, надокучливі рядки знову й знову спливали у пам'яті. Доводили до сказу, крутилися в голові, наче собака, який ловить себе за хвіст. Вода закінчилася, і він розумів, що, ймовірніше за все, приречений на смерть. Йому ніколи не спадало на думку, що до цього може дійти, і він був пригнічений. Відколи настав полудень, він більше дивився під ноги, ніж уперед. На цих просторах навіть чортове зілля не росло як слід, лише поодинокі чахлі, жовтаві кущики витикалися з-під землі. Подекуди сланцева поверхня розпалася, перетворившись на звичайні камінці. Гори не стали помітно ближчими, хоча й минуло вже шістнадцять днів відтоді, як він залишив позаду хатину останнього поселенця, напівбожевільного-напівнормального молодого чоловіка, на краю пустелі. У селянина був птах, пригадав стрілець, але ім'я птаха стерлося з пам'яті.

Попередня
-= 30 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар