Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

Приплив млості мов рукою зняло.

Джейк знову скрикнув.

Стрілець підійшов до хлопчика і виставив щелепу йому перед очі, сповнені муки боротьби.

— Дивися, Джейку… уважно дивися.

У відповідь — страдницьке схлипування. Хлопчик спробував відвести погляд, та не зміг. Якусь хвилю здавалося, що його розірве на шматки… якщо не тіло, то душу. Зненацька хлопчикові очі закотилися, на видноті залишилися тільки білки. І Джейк зомлів. Його знеможене тіло повалилося на землю, одна рука опинилася мало не на масивному базальтовому підніжжі вівтаря. Стрілець став на коліно і підняв хлопчика. Він був навдивовижу легким. Довгий шлях пустелею спустошив його тіло, висушив, як листок у листопаді.

Роланд відчував, як довкола нього метушиться розсерджений дух, що живе в колі з каменів. Ще б пак — у нього вкрали здобич. Та щойно стрілець покинув межі кола, як відчуття безпідставної паніки розтануло без сліду. Він відніс Джейка назад у табір. І коли вони дісталися до свого безпечного прихистку, хлопчик уже не був непритомний — на зміну нервовому посіпуванню прийшов міцний сон.

Стрілець зупинився і трохи постояв над сірим попелом вогнища, що тепер більше нагадувало руїну. Освітлене місячним сяйвом, обличчя Джейка знову викликало в пам'яті церковного святого, неймовірну чистоту гіпсової статуї. Він обійняв дитину і стримано поцілував у щоку. Зрозумівши, що любить його. Можливо, це був не зовсім правильний висновок. Справжня правда полягала в тому, що він полюбив малого тієї самої миті, як його побачив. (Те саме спіткало його і з Сюзанною Дельґадо.) А тепер просто дозволив собі визнати цей факт. Бо це не підлягало сумніву.

І тут йому здалося, що він чує сміх — регіт чоловіка у чорному, що лунає у темряві десь високо над ними.

IV

Його розбудив голос Джейка — хлопчик кликав стрільця. Перед тим, як заснути, він міцно прив'язав Джейка до одного з кущів, що росли поблизу, і хлопчик був голодний та засмучений. Подивившись на сонце, стрілець зрозумів, що вже майже пів на десяту.

— Чому ти мене прив'язав? — обурено спитав Джейк, коли стрілець розв'язував міцні вузли на попоні. — Я не збирався тікати!

— Проте втік, — сказав стрілець і посміхнувся, побачивши вираз Джейкового обличчя. — Мені довелося тебе шукати. Ти ходив уві сні.

— Правда? — не ймучи віри, спитав Джейк. — Я ніколи не був лунатиком, тому що…

Стрілець рвучко дістав щелепу і підніс її до очей Джейка. Хлопчик сахнувся, скривившись від жаху, й підняв руку, наче намагаючись захиститись.

— Бачиш?

Джейк спантеличено кивнув.

— Що сталося?

— Зараз нема часу теревені правити. Мені треба на деякий час відлучитися. Можливо, мене не буде весь день. Отже, послухай мене, хлопчику. Це важливо. Якщо я не повернуся до заходу сонця…

На обличчі Джейка промайнув страх.

— Ти кидаєш мене?!

Стрілець мовчки глянув на хлопця.

— Ні, — сказав Джейк, трохи подумавши. — Якби ти хотів мене покинути, то вже давно б це зробив.

— От що буває, коли думаєш головою. Тепер слухай мене уважно. Я хочу, щоб ти залишався тут, поки мене не буде. Просто тут, у таборі. Хай там що станеться, нікуди не йди. І якщо раптом відчуєш щось дивне… незрозуміле… підніми цю кістку і тримай її в руках.

Неприязнь і відраза, поєднані зі збентеженням, відбилися на Джейковому обличчі.

— Я не зможу. Я… я просто не зможу.

— Зможеш. Якщо доведеться. Особливо після полудня. Це важливо. Коли ти вперше візьмешся за неї, то можеш відчути нудоту чи головний біль, але це минеться. Розумієш?

— Так.

— Зробиш так, як я сказав?

— Так. Але чому ти йдеш? — вигукнув Джейк.

— Тому що так треба.

І знову стрілець помітив, що хлопчик — міцний горішок. Його незламна воля віддзеркалилася у погляді, а душа його так само загадкова і потаємна, як і та його історія про життя в місті, де будинки такі високі, що їхні верхівки чешуть хмари. Він йому нагадував не так Катберта, як іншого близького друга, Алана. Алан був тихим, аж ніяк не таким витівником, як Берт. На Алана можна було покластися, і він нічого не боявся.

— Добре, — погодився Джейк.

Стрілець обережно поклав щелепу на землю біля вигорілого багаття, і там вона шкірилася в траві, наче якась зотліла викопна істота, що вперше побачила денне світло після ночі тривалістю п'ять тисяч років. Джейк відвів погляд. Його обличчя було блідим і нещасним. Стрілець поміркував, чи не ліпше було б загіпнотизувати хлопчика й випитати в нього все, але вирішив, що користі з цього буде мало. Він і так знав, що в камінному кружалі мешкає демон. І цілком імовірно, що це оракул. Демон без плоті, аморфна сексуальна мана з пророчим оком. «Чи це, бува, не душа Сильвії Пітстон?» — подумалося йому. Велетенської жінки, чиї спекуляції з релігією призвели до кривавої розв'язки в Таллі… але ні. Не їй належить ця примара. Камені, з яких було складене кружало, старовинні. Порівняно з істотою, яка в них оселилася, Сильвія Пітстон — юна діва. Кругом володіє щось древнє… і підступне. Але стрілець добре знав, як з такими розмовляти, і сумнівався, що хлопчику доведеться застосувати амулет із щелепної кістки. Голос і дух оракула опікуватимуться лише ним, і тільки ним. Попри весь ризик… а ризик був великим… стрільцеві необхідно було отримати відомості. Він обов'язково мусив знати. Заради Джейка і самого себе.

Попередня
-= 50 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.

Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар