Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

Згадався рядок зі старовинного вірша, та цього разу не дитячого. Його мати з острахом ставилася до дурману й необхідності його вживати (так само, як боялася Корта і його звички лупцювати хлопців). Цю поезію склав народ манні з північних пустельних країв. Ще й досі там, серед машин, що вже не працювали (а коли працювали, то час від часу пожирали людей), мешкав один клан. Рядки напливали знову й знову, нагадуючи йому (без жодного зв'язку з попередніми думками — так було завжди, коли діяв мескалін) про снігопад у кулі, яку він мав у дитинстві. Містичні й напівказкові рядки:

_Межа_людей_там_проляга,_То_крапля_пекла,_дотик_зла…_

Крізь гілля дерев, що нависали над вівтарем, виднілися обличчя. Відчуваючи якийсь відсторонений захват, стрілець дивився на них: ось дракон, зелений, звивистий. Ось дріада, німфа дерева, манить його руками-гіллям, ось живий череп, вкритий слизом. Обличчя. Обличчя.

Раптом трава на галявині зашелестіла й пригнулася до землі.

_Я_йду._

_Я_йду._

Його плоть відчула слабке збурення. «Як далеко я зайшов, — подумав стрілець. — Колись лежав із Сюзанною в м'якій траві на схилах Крутояру, а тепер докотився до цього».

Вона притисла його своєю вагою. Тіло, створене з вітру, груди — з пахучого жасмину, рожі й жимолості.

— Виголошуй своє пророцтво, — сказав він. — Повідай мені все, що я маю знати. — У роті відчувався металевий присмак.

Зітхання. Тихий плач. Геніталії стрільця набрякли й затверділи. Угорі, за обличчями, що прозирали крізь листя, він бачив гори — жорсткі, брутальні, гострі, неначе зуби.

Її тіло почало рухатися на ньому, боротися з ним. Він відчув, що руки самі складаються в кулаки. Вона послала йому видиво Сюзанни. Це Сюзанна лежала на ньому, прекрасна Сюзанна Дельгадо, що чекає на нього в покинутій хижці каменяра на схилах Крутояру, розпустивши волосся, аби воно вільно падало на спину й плечі. Він труснув головою, намагаючись прогнати марево, але її обличчя не зникло.

_Жасмин,_рожа,_жимолость,_пахуче_старе_сіно…_аромат_кохання._Кохай_мене._

— Виголошуй своє пророцтво, — повторив він. — Я хочу почути істину.

_«Будь_ласка,_ — благала провидиця. — _Не_будь_таким_холодним. Тут_завжди_так_холодно…»_

Руки торкаються його плоті, гладять її, запалюючи всередині вогонь. Тягнуть його. Підігрівають. Пахуча чорна щілина. Волога й тепла…

Ні. Сухо. Холодно. Стерильно.

_Зглянься,_стрільцю._О,_благаю,_мені_потрібна_твоя_ласка!_Будь_же_милостивий!_

Чи ж ти зглянулася б над хлопчиком?

_Над_яким_хлопчиком?_Яне_знаю_ніякого_хлопчика. Мені_потрібні_зовсім_не_хіопчики._О,_благаю_тебе!_

_Жасмин,_рожа,_жимолость._Пахуче_старе_сіно, ледь_відчутний_аромат_літньої_конюшини._Масло,_злите_зі_старовинних_урн. Бунтівна_плоть._

— Тільки після того, як почую від тебе пророцтво. Якщо воно буде корисним, — сказав він.

_Ні,_зараз!_Прошу_тебе,_зараз!_

Він розкрив свій розум, розум, що заперечував будь-які емоції, протиставляючи себе їм. Нависле над ним тіло заклякло, і з нього вирвався крик. У голові, між скронями, на короткий час зав'язалася запекла боротьба за перетягування каната — його розум був линвою, сірою мотузкою, з якої стирчали нитки. На довгу мить запала тиша, лише ледь чутне дихання стрільця і легкий вітерець, від якого зелені обличчя на деревах ворушилися, підморгували й кривилися. Жодна пташка не співала.

Її хватка ослабла. І знову до його вух долинув плач. Треба діяти швидко, інакше вона піде. Залишитися зараз означало для неї охлянути, можливо, навіть загинути. Він уже відчував, що вона охолола і прагне покинути кружало з каменів. Вітер ворушив траву, утворюючи на її поверхні спотворені візерунки.

— Пророцтво, — сказав він, а потім ще суворіше: — Істину.

Схлипування, втомлене зітхання. Він мало не поступився її благанням і не дав їй те, чого вона прагне… якби не згадка про Джейка. Прийди стрілець минулої ночі на хвилину пізніше — і він знайшов би Джейка мертвим чи божевільним.

_Якщо_так,_то_спи._

— Ні.

_Тоді_занурся_в_напівсон._

Її вимога таїла в собі загрозу, але, мабуть, без цього годі було обійтися. Стрілець підвів очі до крон дерев, де ховалися обличчя. Задля його втіхи там влаштували спектакль. Світи виникали і руйнувалися перед його очима. На блискучих пісках зводилися цілі імперії, де віковічні машини-титани ні на мить не припиняли свою маніакальну електронну працю. Імперії занепадали, вмирали, знову відроджувалися. Колеса крутилися тихо, наче рідина перетікала, та потім вповільнювали свій рух, починали скрипіти, скреготати і зрештою зупинялися навіки. Під темними небесами, на яких мерехтіли холодні діаманти зірок, пісок засипав сталеві водостічні жолоби на вулицях, що концентричними колами розходилися від центру міста. І всі ці картини розвіював слабнучий вітер змін, що приносив із собою запах кориці — аромат кінця жовтня. Стрілець став свідком того, як світ зрушив з місця.

Попередня
-= 52 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар