Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

Стрілець відчув, як десь у незвіданих надрах його тіла зароджується величезна нечестива спрага, яку не в змозі вдовольнити ні вода, ні вино. Світи тремтіли, до них майже можна було дотягнутися пальцями, і він на якомусь інстинктивному рівні боровся з тим, аби не піддатися псуванню, усвідомлюючи, проте холодним розумом, що ця боротьба марна. Так буде довіку. У кінці завжди залишається тільки _ка._

Був полудень. Він підвів очі, дозволяючи хмарному мінливому світлу дня востаннє осяяти надто вразливе сонце його доброчесності. «Насправді за зраду ніхто не розплачується сріблом, — подумав він. — Ціна зради — тільки кров».

— Іди зі мною або лишайся, — сказав стрілець.

У відповідь на ці слова хлопчик гірко й невтішно усміхнувся — усмішкою свого батька. Та цього Джейк не міг знати.

— А якщо залишуся, то буду в повному порядку, — сказав він, — Сам-однісінький у горах. Хтось обов'язково прийде і врятує мене. Будуть тістечка й бутерброди. І кава в термосі. Це ти хочеш сказати?

— Іди зі мною або лишайся, — повторив стрілець і тут же відчув: у його свідомості щось сталося. Відбувся розрив зв'язків. У якусь мить маленька фігурка, що стояла перед ним, перестала бути Джейком і перетворилася на якогось хлопчика, безликість, яку треба використати й усунути.

Раптом серед вітряної тиші пролунав крик — стрілець із хлопчиком обидва чули його.

Стрілець почав підніматися на гору, і Джейк, після нетривалого роздумування, рушив слідом. Разом вони вибралися на обвалену скелю поряд зі сталево-холодним водоспадом і стали на те місце, на якому бачили чоловіка в чорному. Так само разом зайшли туди, де він зник. І їх поглинув морок.

Розділ IV

Пришелепкуваті мутанти

І

Стрілець повільно говорив до Джейка. Інтонації його голосу були то висхідними, то низхідними: так людина розмовляє уві сні.

— Того вечора нас було троє: Катберт, Алан і я. Нам заборонялося туди приходити, бо ми ще не вийшли з дитячого віку. Як говориться у приказці, молоко на губах не обсохло. Якби нас упіймали, Корт здер би з нас шкуру живцем. Але нам пощастило. Та й іншим, хто ходив до нас, мабуть, теж таланило. Хлопці мають міряти штани своїх батьків, коли ніхто їх не бачить, походити перед дзеркалом, удаючи з себе дорослих, а потім тихцем вішати їх назад, на вішалку. Десь так усе й було. Батько вдає, буцімто не помічає, що штани висять якось не так чи що під носом у хлопця сліди вакси. Розумієш?

Хлопчик мовчав. Він ані слова не мовив відтоді, як денне світло лишилося позаду. А стрілець навпаки — все говорив і говорив, схвильовано, гарячково, щоб заповнити нестерпну тишу. Відколи вони ступили на землю підгірного краю, він не озирався на світло. А от хлопчик оглядався. Відблиски денного світла — то рожевуваті, то кольору молочного скла, то блідого срібла, — мигтіли на щоці Джейка, і в ній, мов у дзеркалі, стрілець бачив, що день хилиться до вечора. Останнє сутінкове світіння вечора змінилося пітьмою. Стрілець запалив смолоскип, і вони пішли далі.

Врешті-решт розбили табір. Луни кроків чоловіка в чорному не було чутно: ймовірно, він теж зупинився, аби перепочити. А можливо, летів на всіх вітрилах уперед без ходових вогнів, крізь темні, як ніч, печери.

— Котильйон у ніч першого посіву (літні люди називали його комалою, бо це слово означало «рис») проводився раз на рік у Західній Залі, — розповідав далі стрілець. — Взагалі-то це місце іменувалося Залою Прадідів, але ми називали його тільки Західною Залою.

До їхніх вух донісся звук води, що крапала зі стелі.

— Придворний ритуал, як і будь-який весняний бал. — Стрілець осудливо розсміявся, та байдужі стіни перетворили сміх на хрип божевільного. — У книгах сказано, що в стародавні часи це свято відзначали на честь приходу весни, котру інколи називали Новою Землею або Свіжою Комалою. Але, знаєш, цивілізація…

Він замовк, не в змозі описати зміни, охоплені цим безбарвним словом. Смерть романтики й томління її безплідного плотського привида; світ, що живе штучним диханням пишноти й церемоній; геометричні фігури удаваного залицяння під час котильйону в ніч першого посіву, що замінили собою реальніший, шаленіший танець кохання, який він зараз пригадував дуже невиразно; порожня велич замість справжньої пристрасті, завдяки якій колись росли й трималися цілі королівства. Він знайшов своє істинне кохання в Меджисі, зустрівши там Сюзанну Дельґадо, але лише для того, щоби втратити його. _«Колись_давно_жив_собі_король, —_міг він розповісти хлопчикові, — _Ельд,_чия_кров,_хай_навіть_змішана, досі_тече_в_моїх_жилах._Але_королів_уже_немає,_малий._Принаймні_там, де_є_світло»._

Попередня
-= 58 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар