Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

— Вони перетворили його на якесь свято занепаду, — нарешті видушив із себе стрілець. — На гру. Розвагу. — У його голосі зараз звучало неусвідомлене презирство аскета й відлюдника. Якби не відсутність світла, хлопчик побачив би, що обличчя стрільця стало суворим і страдницьким, перетворившись на справжній лик осуду. З роками сила його єства не зникла й не ослабла. Відсутність уяви, якою ще й досі було позначене його обличчя, вражала.

— Але цей Бал, — сказав стрілець. — Котильйон у ніч першого посіву…

Хлопчик мовчав і не ставив питань.

— Кришталеві люстри, важке скло, на якому іскриться електричне світло. Зала залита світлом, цілий острів світла.

Ми прокралися на один зі старих балконів, із тих, які вважають небезпечними, бо під ними ризиковано ходити. Але ми були хлопчаками, а хлопці — це завжди хлопці. Для нас усе таїло в собі загрозу, але що з того? Невже ми не створені для того, щоб жити вічно? Так ми вважали, навіть тоді, коли в подробицях описували один одному наші геройські смерті.

Ми дивилися згори вниз на все, що там відбувалося. Не пам'ятаю, щоби хтось із нас бодай слово промовив — ми просто впивалися побаченим.

У залі стояв величезний камінний стіл, накритий для стрільців та їхніх дружин, звідки вони спостерігали за тими, хто танцював. Самі стрільці танцювали мало, переважно лише молоді. Пригадую, серед танцівників був і той кат, що відкрив кришку отвору, коли вішали Гекса. Старші стрільці просто сиділи собі за столом, і в мене було таке враження, що їх сильно бентежило все те світло, море цивілізованого світла. Їх мусили поважати й боятися, бо ж вони були стражами. Але в тому натовпі кавалерів з їхніми манірними дамами вони більше скидалися на конюхів…

Чотири круглих столи, весь час обертаючись, прогиналися від страв. З сьомої вечора до третьої години ранку безперестанку сновигали туди-сюди кухарчуки. Столи нагадували циферблати годинників: ми вдихали аромати смаженої свинини, яловичини, лангустів, курчат, печених яблук. Столи оберталися — запахи змінювалися. Подавали морозиво й льодяники. І м'ясо на рожні просто з печі.

Мартен сидів поряд із моїми батьками — я впізнав їх навіть із такої висоти. Один раз вона танцювала з Мартеном, вони повільно кружляли в танці, зала розступилася перед ними й заплескала в кінці. Стрільці не аплодували, але мій батько повільно підвівся і простягнув їй обидві руки. Й вона пішла до нього, усміхнена, й подала руки.

То був надзвичайно важливий момент. Це відчували навіть ми у своєму сховку. На той час мій батько вже очолив свій _ка-тет_ — хай буде тобі відомо, Тет Револьвера — і мав от-от стати Діном Гілеада, якщо не всього Внутрішнього Світу. Це знали всі. І Мартенові це було відомо краще, ніж будь-кому… крім, хіба що, Габріели Веріс.

Нарешті хлопчик заговорив, але в голосі його звучала помітна нехіть.

— Твоєї матері?

— Авжеж. Габріела-з-Вод, дочка Алана, дружина Стівена, мати Роланда. — Стрілець широко розкинув обидві руки, наче знущався сам із себе (мовляв, «такий вже я, то й що з того?»), а потім знову безсило впустив їх на коліна.

— Мій батько був останнім із володарів світла.

Стрілець опустив очі на свої руки. Хлопчик і далі зберігав мовчання.

— Я пам'ятаю, як вони танцювали, — мовив стрілець. — Моя мати й Мартен, стрілецький радник. Пам'ятаю, як танцювали, повільно кружляючи, сходячись і розходячись, виконуючи стародавні па ритуального танцю залицяння.

Він подивився на хлопчика й посміхнувся.

— Але це нічого не значило, розумієш? Тому що влада непомітно була передана таким чином, що ніхто не знав, але всі здогадувалися, і моя мати повністю належала тому, хто тримав цю владу в руках. Хіба ж ні? Хіба вона не підійшла до нього, коли танець закінчився? І взяла його руки в свої. Хіба вони не плескали в долоні? Вся зала вибухла аплодисментами, всі ці гарненькі хлопчики та їхні розпещені дами, хіба вони не аплодували й не прославляли його? Хіба ні? Хіба ні?

У темряві, десь на віддалі, не припиняючись ні на секунду, капала вода. Хлопчик мовчав.

— Я пам'ятаю, як вони танцювали, — тихо повторював стрілець. — Пам'ятаю, як танцювали. — Він підняв очі на камінну стелю печери, що губилася в пітьмі, й на якусь мить здалося, що зараз він закричить у неї, почне сипати прокльонами, наосліп кине виклик цим незрячим і без'язиким тонам граніту, що тримали в своїй камінній утробі їхні такі дрібні життя, не значніші за життя мікроорганізмів.

— Чия рука тримала ніж, що приніс моєму батькові смерть?

— Я втомився, — сказав хлопчик і знову замовк.

Стрілець поринув у мовчання, а Джейк ліг на кам'яну підлогу, підклавши під щоку долоню. Маленький вогник, що горів перед їхніми очима, ослаб. Стрілець скрутив цигарку. Здавалося, оком пам'яті він і досі бачить сяйво кришталю, чує вигуки під час обряду посвяти, такого порожнього в голому краї, що вже тоді втратив надію, але все-таки чинив опір сірому океанові часу. Спогади про той острівець світла завдали йому сильного болю, і він шкодував, що взагалі побачив на власні очі всю ту пишноту й батькове приниження.

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар