Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Шукач-Стрілець. Темна вежа

Він випустив дим із рота й ніздрів, подивився на хлопчика й подумав: _«Ми_робимо_великі_кола_по_землі:_кружляємо,_повертаємося_на_те_місце, звідки_виходили,_і_знову_рухаємося_по_колу. Повторення_—_вічне_прокляття_денного_світла._

_Коли_ми_ще_побачимо_світло_дня?»_

Він заснув.

Коли його дихання стало рівним і глибоким, хлопчик розплющив очі й подивився на стрільця поглядом, у якому втома і любов поєдналися в нероздільне ціле. Останній промінчик світла забарився на мить у його зіниці, а потім потонув навіки. Джейк теж заснув.

II

У вічно незмінній пустелі стрілець майже повністю втратив відчуття часу. Залишки його остаточно зникли в безпросвітній темряві проходу під горами. Сказати, котра година, жоден із них був не в змозі, тож уявлення про час втратило сенс, стало непотрібним. Вони наче опинилися поза часом. День міг розтягнутися на тижні, а тиждень — зменшитися до розміру дня. Вони йшли, спали, потроху їли, але ці крихти не вгамовували голоду. Єдиним їхнім супутником був рівномірний громоподібний плюскіт води, що проточувала собі шлях крізь камінь. Пішовши на звук, вони вийшли до неглибокої річки й напилися води з мінеральними солями, щиро сподіваючись, що від неї не стане погано і вони не помруть. Кілька разів стрільцеві здалося, що він бачить під поверхнею води мандрівні вогники, подібні до трупних вогнів, але він волів думати, що це гра його уяви, котра ще не забула, як виглядає світло. Втім, про всяк випадок попередив хлопчика не ступати у воду.

Далекомір у голові стрільця невпинно вів їх уперед.

Стежка на березі річки (це справді була стежка — гладенька, трохи ввігнута) весь час вела вгору, до верхів'я. Через рівні відрізки на ній стояли криві камінні стовпи з залізними кільцями, що стирчали з землі. Мабуть, колись давно до них прив'язували рогату худобу чи поштових коней. На кожному зі стовпів угорі був сталевий ковпак для електричного смолоскипа, але світло й життя зникло з них давним-давно.

Під час третього періоду «відпочинку перед сном» хлопчик трохи відійшов від стрільця. Роланд чув, як тихо перемовляються між собою камінці під обережними кроками Джейка.

— Будь обачний, — сказав стрілець. — Тут темно хоч око виколи.

— Я потихеньку. Тут… ого!

— Що таке? — Стрілець трохи підвівся, намацуючи рукою рукоятку револьвера.

Виникла нетривка пауза. Роланд марно напружував очі, силкуючись бодай щось розгледіти у пітьмі.

— Здається, це залізниця, — із сумнівом сказав Джейк.

Стрілець піднявся і пішов на звук його голосу, однією ногою перевіряючи, чи немає попереду западин.

— Я тут. — Простягнута рука котячою лапкою торкнулася стрільцевого обличчя. Хлопчик дуже добре орієнтувався в темряві, навіть краще, ніж сам стрілець. Його зіниці розширювалися, доки не втратили колір: стрілець побачив це, запаливши слабкий смолоскип. У цій камінній утробі не було нічого придатного для горіння, а те, що вони принесли з собою, швидко згоряло на попіл. Часом потреба запалити світло ставала майже непоборною. Так вони зрозуміли, що людина може відчувати голод не тільки без їжі, але й через брак світла.

Хлопчик стояв біля кривої камінної стіни, на якій виднілися паралельні металеві лінії, що губилися в темряві. На кожній із них були закріплені чорні вузлові з'єднання, які, мабуть, раніше слугували провідниками електрики. А збоку і внизу, піднімаючись усього на кілька дюймів над камінною підлогою, йшли рейки з блискучого металу. Що їздило свого часу цими рейками? Стрільцеві уявлялися тільки обтічні електричні ядра, що мчали крізь цю вічну ніч, освітлюючи собі шлях наляканими очима ліхтарів. Він ніколи не чув про такі штуковини, але ж залишки загиблого світу траплялися скрізь, втім, як і демони. Якось стрілець випадково зустрів пустельника, що утримував мало не релігійну владу над жалюгідною жменькою скотарів, бо володів стародавньою бензиновою колонкою. Пустельник припадав до землі, однією рукою по-власницькому обіймаючи колонку, і читав свої знавіснілі безкінечні проповіді. Час від часу він виставляв пістолет, що досі не втратив блиску, прикріплений до струхлявілого гумового шланга, собі між ніг. На колонці ідеально розбірливими (хоч і вкритими іржею) літерами була виведена легенда, значення якої загубилося у віках: _АМОКО._Не_містить_свинцю. Амоко став тотемом бога грому, котрого вшановували, приносячи в жертву овець та імітуючи ревіння двигунів: «Румм! Руммм! Рум-рум-руммммм!»

«Уламки кораблів, — подумав стрілець. — Усього лише безглузді уламки, що стирчать із пісків, на місці яких колись були моря».

А тепер ця залізниця.

— Підемо вздовж колії, — вирішив стрілець.

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 1.


Останній коментар

Buriakvova 29.01.2015

Де 2 частина


Додати коментар