Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

— Містер Геллоран сказав, що він бачив ще іншу гидоту, — повідомив Денні. — Один раз — на дитячому майданчику. І один раз щось погане було в тій кімнаті, у 217-й. Покоївка побачила і втратила роботу, тому що почала про це розповідати. А містер Геллоран пішов нагору і теж побачив. Але він не розповідав про це, тому що не хотів втратити роботу. Тільки велів мені нізащо не входити туди. А я ввійшов. Він же сказав: те, що тут бачиш, не може скривдити. Я й повірив. — Останні слова Денні вимовив тихим, сиплим голосом, майже пошепки, і торкнувся опухлого кільця синців на шиї.

— А що щодо дитячого майданчика? — запитав Джек дивним зневажливим тоном.

— Не знаю. Він сказав, дитячий майданчик. І жива огорожа, звірі.

Джек злегка здригнувся. Венді з цікавістю глянула на нього.

— Ти там що-небудь бачив, Джеку?

— Ні, — сказав він. — Нічого.

Денні дивився на нього.

— Нічого, — повторив він більш спокійно. Він не обманював. Він став жертвою галюцинації. От і все.

— Денні, ми повинні почути про цю жінку, — м’яко сказала Венді.

І Денні розповів, але він так квапився вилити, звільнитися, що раз у раз вибухав словами, які іноді граничили з маренням. Розповідаючи, він усе тісніше притискався до грудей Венді.

— Я пішов туди, — сказав він. — Я вкрав ключ... який до всіх дверей... і ввійшов. Начебто не міг із собою нічого вдіяти. Мені треба було довідатися. А вона... та леді... виявилася у ванні. Мертва. Уся роздута. Вона була г-гх... на ній нічого не було. — Він жалібно глянув на матір. — І вона стала підніматися, їй потрібен був я. Я зрозумів це, тому що відчув. Вона навіть не думала... не так, як ви з татом думаєте. Лише була чорна... кусюча думка... як... як оси тої ночі в моїй кімнаті! Вона просто хотіла зробити боляче. Як оси.

Він ковтнув слину. На хвилину запанувало мовчання — усі завмерли, поки в них входив спогад про ос.

— І я побіг, — сказав Денні. — Побіг, але двері виявилися зачинені. Я залишав їх відчиненими, але вони зачинилися. Я просто не подумав знову відчинити їх і вибігти звідти. Мені було страшно. Тому я просто... я притулився до дверей, заплющив очі й згадав, як містер Геллоран сказав: тутешні штучки — однаково що картинки в книжці, і якщо увесь час повторювати про себе: «тебе тут нема, йди собі, тебе тут нема...», вона піде. Тільки в мене не вийшло.

Голос малого почав істерично здригатися.

— Вона схопила мене... повернула... я бачив її очі... які вони... і вона почала душити мене... від неї пахло... від неї пахло мерцем...

— Цссс, досить, — стривожено сказала Венді. — Досить, Денні. Усе добре. Це...

Вона знову готова була запричитати. Венді Торренс — Голосіння На Всі Випадки Життя. Вчасно. До кінця.

— Нехай докаже, — коротко розпорядився Джек.

— Уже все, — сказав Денні. — Я відключився. Тому що вона мене душила... або просто злякався. Коли я отямився, мені приснилося, що ви з мамою б'єтеся через мене, а ти знову хочеш Погано Вчинити, тату Потім я зрозумів, що ніякий це не сон... що не сплю... і... намочив штанці. Намочив штанці, як малюк. — Голова Денні знову впала Венді на светр, і він з жахаючою слабкістю розридався; руки в'яло й безвольно лежали на колінах.

Джек підвівся.

— Займися ним.

— Що ти зібрався робити? — обличчя Венді переповняв страх.

— Я хочу сходити в цей номер. А що, по-твоєму? Випити кави?

— Ні! Джеку, не треба, будь ласка, не треба!

— Венді, якщо в готелі є хтось ще, нам треба знати.

— Не смій залишати нас самих! — пискнула вона йому в обличчя. Від голосного крику з губ полетіла слина.

Джек сказав:

— Венді, ти чудово наслідуєш свою матусю.

Тут вона розридалася, не в змозі прикрити обличчя, тому що на колінах у неї сидів Денні.

— Вибач, — сказав Джек. — Але інакше не можна, ти ж розумієш. Я ж хрінів сторож. Мені за це гроші платять.

Венді тільки дужче розплакалася. Джек не став заспокоювати її, він вийшов з кухні й, коли двері за його спиною зачинилися, обтер губи носовою хусточкою.

— Мамо, не хвилюйся, — сказав Денні. — 3 ним усе буде нормально. Він не сяє. Йому тут нічого не може нашкодити.

Венді крізь сльози сказала:

— Ні, не думаю.

ЗО. Повторний візит у двісті сімнадцятий


Нагору він поїхав на ліфті, що було дивно, оскільки відтоді, як вони переїхали сюди, ліфтом ніхто не користувався. Джек пересунув латунну рукоятку, і ліфт, тремтячи й задихаючись, поліз нагору по шахті. Латунні ґрати скажено деренчали. Він знав, що у Венді цей ліфт викликає справжній страх перед замкнутим простором, просто жах. їй завше уявлялося: ось вони втрьох застряють між поверхами, а зовні бушують зимові бурани; у неї на очах усі худнуть, слабнуть і вмирають від голоду. А може, обідають одне одним — як та команда реґбістів. Джек згадав, що бачив у Боулдері величезну афішу: «КОМАНДА РЕҐБІСТІВ З’ЇЛА ВЛАСНИХ МЕРЦІВ». Можна було придумати й інші варіанти: «ТИ — ТЕ, ЩО ТИ ЇСИ». Або меню: «Ласкаво просимо в їдальню “Оверлука”, гордості Скелястих гір. Обід на даху світу Фірмова страва — людський окіст, засмажений на сірниках». По обличчю Джека знову сковзнула презирлива посмішка. Коли на стіні шахти з'явилася цифра два, він повернув латунну рукоятку і ліфт зі скрипом зупинився. Джек вийняв з кишені екседрин, витрусив у долоню три таблетки й відчинив двері ліфта. Він нічого не боявся в «Оверлуку». Він почував, що між ними виникла симпатія.

Попередня
-= 105 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар