Слава ЗСУ!

— У сні? — перепитав Джек. Обличчя виразило обережне здивування. — Я розмовляю уві сні?

— Майже завжди нерозбірливо. Один раз я прокинулася, щоб сходити в туалет, а ти казав: «До біса, хоч гральні автомати внесіть, ніхто не довідається, не довідається ніколи». Іншого разу ти мене розбудив — кричав: «Маски геть, маски геть, маски геть!»

— Господи, — сказав Джек, потираючи обличчя рукою. Він здавався хворим.

— А всі старі звички, звички п’яниці! Жуєш екседрин, увесь час обтираєш губи. Щоранку всім незадоволений. І крім того, ти ще не зумів закінчити п’єсу, правда?

— Ні. Ні ще, але це тільки справа часу. Я обмірковував інший... новий проект.

— Готель. Це проект, щодо якого тобі телефонував Ел Шоклі? Щоб ти дав йому спокій.

— Як ти довідалася? — гаркнув Джек. — Ти що, підслухувала? Ти...

— Ні, — сказала вона. — Я б не зуміла підслухати, навіть якби хотіла. Ти зрозумів би це, якби не обманював себе. У той вечір ми з Денні сиділи внизу. Комутатор замкнений. Працював єдиний телефон на весь готель — наш, нагорі, бо він підключений до зовнішньої лінії напряму. Ти ж сам мені пояснював.

— Тоді звідки ти довідалася, чого зажадав Ел?

— Денні сказав. Він знав це. Так само як іноді знає, куди поділася яка-небудь річ або що люди подумують про розлучення.

— Лікар говорив...

Вона нетерпляче потрясла головою.

— Лікар — шматок лайна, ми обоє це знали. Пам’ятаєш, як Денні сказав, що хоче подивитися на пожежні машини? Яке ж це передчуття — він же був зовсім малюсінький. Він знає. І тепер я боюся...

Вона подивилася на синці в Денні на шиї.

— Ти справді знав, що мені телефонував дядько Ел, Денні?

Денні кивнув.

— Тату, він по-справжньому сказився. Тому що ти дзвонив містерові Уллману, а містер Уллман подзвонив йому. Дядько Ел не хотів, щоб ти що-небудь написав про готель.

— Господи, — знову повторив Джек. — Синку, Денні. Хто намагався тебе задушити?

Обличчя Денні стемніло.

— Вонау — відповів він. — Жінка з тієї кімнати. Із двісті сімнадцятої. Мертва леді.

У нього знову затремтіли губи, він схопив чашку й сьорбнув.

Джек із Венді злякано переглянулися над схиленою головою хлопчика.

— Ти що-небудь знаєш про це? — запитав він.

Вона похитала головою.

— Про це — ні.

— Денні. — Він підняв перелякане личко хлопчика. — Кажи сміло, синку. Ми ж тут.

— Я знав, що тут погано, — тихим голосом вимовив Денні. — Відтоді, як ми переїхали в Боулдер. Тому що Тоні мені показував сни про це.

— Які сни?

— Усіх я не пам’ятаю. Він показував «Оверлук» уночі, із черепом і схрещеними кістками. І там стукало. Щось... Не пам’ятаю що... воно гналося за мною. Чудовисько. Тоні показав мені про тремс.

— А що це, доко? — запитала Венді.

Він похитав головою.

— Не знаю. Потім ми приїхали сюди й містер Геллоран поговорив зі мною в машині. Тому що він теж уміє сяяти.

— Сяяти?

— Ну... — Денні зробив руками плавний всеосяжний жест. — Це коли вмієш розуміти різні речі. Коли знаєш. Іноді бачиш різне. Ну. z.k я довідався, що дзвонив дядько Ел. А містер Геллоран — що ви звете мене докою. Містер Геллоран, він чистив картоплю в армії й зрозумів, що його брат загинув у катастрофі на залізниці. А потім він подзвонив додому й виявилося, це правда.

-т^Боже милостивий, — прошептав Джек. — Дене, ти, часом, не вигадуєш?

Денні щосили затряс головою.

— Ні, клянуся Богом. — Потім з відтінком гордості додав: — Містер Геллоран сказав, що у мене найдужче сяйво, яке він зустрічав. Ми змогли поговорити... він зі мною, а я з ним... навіть не розкриваючи рота.

Щиро здивовані батьки ще раз переглянулися.

— Містер Геллоран покликав мене тому, що турбувався, — продовжував Денні. — Він каже, що тут негарне місце. Для тих, хто сяє. Каже, він бачив усяке. Я теж дещо бачив. Коли містер Уллман водив нас по готелю.

— Що? — запитав Джек.

— У президентському люксі. На стіні, біля дверей у спальню. Багато крові й ще якусь штуку. Розбризкану. Я думаю... ця розбризкана штука, напевно, мізки.

— О Господи, — сказав Джек.

Тепер Венді стала дуже блідою, губи посіріли.

12 “Сяйво"

— Колись давно, — сказав Джек, — цим готелем володіли дуже погані типи. Мафія з Лас-Веґаса.

— Негідники? — запитав Денні.

— Саме так, негідники. — Він глянув на Венді. — У шістдесят шостому там убили велику шишку, такого собі Вітто Дженеллі разом із двома охоронцями. У газеті була фотографія. Її Денні й описав.