Слава ЗСУ!

— Джеку, я не знаю, про що він каже.

— Я вірю, — сказав він, хоча сам собі змушений був зізнатися, що настільки несподівана, запаморочливо швидка зміна ролей до певної міри тішить його. Але Джек гнівався на Венді всього мить: десь усередині все стиснулося — і минуло. У глибині душі він знав, що Венді радше обіллється бензином і чиркне сірником, ніж заподіє Денні шкоду.

На далекій конфорці пихкав на повільному вогні великий чайник. У свою велику керамічну чашку Джек кинув пакетик із заваркою й до половини налив окропу.

— Є шеррі для готування? — запитав він.

— Що?.. Так, звичайно. Дві чи три пляшки.

— У якій шафі?

Вона показала пальцем, і Джек дістав пляшку Від душі хлюпнувши з неї в чай, він поклав шеррі на місце й останню чверть чашки долив молоком. Потім додав три ложки цукру й розмішав. Цю суміш він відніс Денні, схлипи якого затихли, перетворившись на хлюпання носом і гикавку. Але він весь тремтів, а очі були широко розкриті й непорушні.

— Хочу, щоб ти це випив, доко, — сказав Джек. — На смак це хрінзна-яка гидота, але від неї тобі стане краще. Вип’єш за тата?

Денні ствердно кивнув і взяв чашку Він ледь надпив, скривився і питально глянув на Джека. Той нахилив голову, і Денні надпив ще. Десь глибоко всередині Венді відчула знайомий укол ревнощів — вона знала, за неї хлопчик не став би це пити.

Слідом за цією думкою прийшла інша, від якої зробилося незатишно, навіть страшно: чи ж не хочеться їй думати, начебто Джек винен? Може, вона так сильно ревнує? Так могла б думати її мати, і це було справді жахливо. Вона пам’ятала, як в одну з неділь батько повів її в парк, а вона впала на дитячому майданчику з другого кільця й обдерла обидва коліна. Батько привів її додому, і тут мати заверещала на нього: «А ти що робив? Чому ти не дивився за нею? Що ти за батько?»

(Вона загнала його в могилу; на той час, як вони розлучилися, було занадто пізно.)

Венді не виправдала Джека навіть за браком доказів. Ні на мить не засумнівалася. Вона почувала, як горить обличчя, але з якоюсь безпомічною приреченістю розуміла: якби довелося програти все це ще раз, вона б думала й чинила точнісінько так само. Добре це чи погано, але вона завжди несла в собі частку матері.

— Джеку... — почала вона, не впевнена, чого хоче — вибачитися чи виправдатися. І одне й інше, знала Венді, даремне.

— Не зараз.

Щоб випити половину вмісту великої чашки, Денні знадобилося п’ятнадцять хвилин, і за цей час він помітно заспокоївся. Тремтіння майже пройшло.

Джек поклав синові руки на плечі.

— Денні, як ти гадаєш, чи ти вже можеш точно розповісти нам, що з тобою сталося? Це дуже важливо.

Денні перевів погляд із Джека на Венді й назад. Ця безмовна пауза прояснила й ситуацію, і їхнє становище в ній: зовні, наносячи з північного заходу новий сніг, вив вітер; старий готель, потрапляючи в черговий бурхливий порив, потріскував і стогнав. Венді зненацька чітко усвідомила їхню роз’єднаність, немов її вдарили під ложечку, — таке з нею бувало й раніше.

_х — Я хочу... все вам розповісти, — мовив Денні. — Шкода, раніше не можна було. — Він тримався за чашку, начебто заспокоюючись її теплом.

— А чому, синку? — Джек обережно відкинув із чола Денні пітне, злипле волосся.

— Тому що цю роботу тобі знайшов дядько Ел. А я не міг зрозуміти, як це тобі тут одразу і добре, і погано. Цю... — Хлопчик глянув на них, просячи допомоги. Він не знаходив потрібного слова.

— Дилему? — обережно запитала Венді. — Коли будь-який вибір поганий?

— Так, її. — Він з полегшенням кивнув.

Венді сказала:

— У той день, коли ти підстригав кущі, ми з Денні по дорозі в місто поговорили. У той день, коли вперше випав справжній сніг. Пам’ятаєш?

Джек кивнув. День, коли він підстригав живопліт, він пам’ятав дуже чітко.

Венді зітхнула.

— По-моєму, ми не договорили, га, доко?

Денні — втілене горе — потряс головою.

— А про що ви, властиво, говорили? — запитав Джек. — Не впевнений, що до душі мені, коли мої дружина й син...

— Обговорюють, як люблять тебе?

— Яка різниця, однаково нічого не зрозуміло. Я себе почуваю так, начебто прийшов у кіно на середину фільму.

— Ми говорили про тебе, — спокійно сказала Венді. — І може, не все говорилося словами, але ми обоє розуміли. Я — тому, що я твоя дружина, а Денні — тому, що він... просто багато чого розуміє.

Джек мовчав.

— Денні висловився дуже точно: здавалося, цей переїзд тобі на користь. У Стовінґтоні залишилося все, що тиснуло на тебе, роблячи нещасним. Ти став сам собі хазяїн, ти працював руками й міг поберегти голову — повністю звільнити її для вечірніх занять літературою. Потім, не знаю точно коли... стало здаватися, що життя тут для тебе нехороше. Стільки часу проводити в підвалі, так пильно переглядати ці старі папірці, всю цю давню історію... Ти розмовляєш у сні...