Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

Він замовк. Ллойда не було. Гірше того, він тут із самого початку не з’являвся. Не з’являлася й випивка. Тільки люди в кабінках, люди з балу-маскараду — Джек чув, як вони придушено сміються, затискаючи роти долонями й показуючи на нього пальцем. В очах іскрилися крихітні жорстокі вогники.

Він знову крутнувся до них.

— Залиште мене...

(самого?)

Усі кабінки були порожні. Сміх завмер, як шерех осіннього листя. Джек досить довго не зводив широко розплющених потемнілих очей з порожнього бару. На чолі виразно пульсувала жила. Десь усередині його «я» росла холодна впевненість, упевненість у тому, що він втрачає розум. Він відчув нагальну потребу підняти сусідню табуретку, перевернути її й пройтися по кімнаті мстивим смерчем. Замість цього він знову повернувся до стійки й заходився голосно виспівувати:

Нумо, в гречку завернімо,

Нумо, заново почнімо!

Перед ним постало обличчя Денні — не звичне, жваве й насторожене, із сяючими широко розплющеними очима, а заціпеніле обличчя незнайомця, що нагадує зомбі: каламутні, байдужі очі, рот по-дитячому зімкнутий навколо великого пальця. Чого ж це він сидить тут, як похмурий підліток, і розмовляє сам із собою, якщо десь нагорі його син поводиться як деталь інтер’єру приміщення зі стінами, оббитими матрацами? Так, як за словами Воллі Голліса, поводився Вік Стенджер, поки людям у білих халатах не довелося приїхати й забрати його?

(Алея й пальцем його не торкнув! Чорт забирай, ні!)

— Джеку! — боязкий невпевнений голос.

Він так зачудувався й злякався, що, повертаючись, мало не впав зі стільця. У дверях стояла Венді. У неї на руках, нагадуючи блідого ідіота з фільмів жахів, лежав Денні. їхня трійця була вражаючим видовищем, Джек дуже гостро це відчув — ось-ось мусить піднятися завіса другого акту якоїсь старої п'єси, яка пропагує абстиненцію, — поставленої настільки погано, що робітник сцени забув заповнити полиці в Лігвищі Пороку.

— Я й пальцем його не торкав, — хрипло сказав Джек. — Відтоді, як зламав йому руку. Я навіть жодного разу його не шльопнув.

— Джеку, зараз це не має значення. Важливо ось що...

— Це має значення] — крикнув він. Кулак із тріском опустився на стійку, так сильно, що порожня вазочка для арахісу підскочила. — Має, чорт забирай, має\

— Джеку, треба відвезти його з гір. Він...

Денні в неї на руках заворушився. Млявий, байдужий вираз обличчя почав ламатися, як товста кірка льоду, що приховує якусь поверхню. Губи скривилися, начебто від якогось дивного смаку. Очі розширилися. Мовби бажаючи прикрити їх, Денні підняв руки — і знову опустив.

Він миттєво заціпнув в обіймах Венді. Спина вигнулася дугою, і Венді похитнулася. А Денні раптом заверещав. Із напруженого горла один за одним, як стріли, летіли божевільні звуки. Вони немов би заповнили пустельний перший поверх і, наче банші20, верталися назад. Немов тут хором верещала сотня Денні.

— Джеку! — з жахом крикнула вона. — О Господи, Джеку, що з ним таке?

Джек, не почуваючи під собою ніг, зліз із табуретки — він у житті не був так наляканий. У який провал заглянув ненароком його син? У яке гніздо мороку? І що там виявилося, що вжалило його?

— Денні! — крикнув він. —Денні!

Денні побачив його. Він з несподіваною наполегливою силою вирвався в матері з рук, не дозволивши втримати себе. Вона позадкувала, налетіла на кабінку й мало не впала.

— Тату! — пронизливо кричав малий, підбігаючи до Джека, очі опухли й були перелякані. — Ой, тату, тату, це вона! Вона! Вона! Ох, тааааатуу...

Він стрілою влетів до Джека в обійми, так, що той похитнувся. Денні міцно обтопив батька, пригорнувся — спершу начебто зібравшись боротися з ним, а потім ухопився за ремінь і заридав Джекові в сорочку. Джек животом почував, як смикається розпаленіле личко сина.

— Тату, це вона.

Джек повільно перевів погляд на обличчя Венді. Його очі нагадували маленькі срібні монетки.

— Венді? — Голос тихий, майже мурчання. — Венді, що ти з ним зробила?

Приголомшена Венді, не вірячи власним вухам, витріщилася на чоловіка. Обличчя була блідим. Вона похитала головою.

— Джеку, ти ж повинен розуміти...

На вулиці знову пішов сніг.

29. Розмова на кухні


Джек відніс Денні в кухню. Хлопчик не переставав несамовито схлипувати, відмовляючись відірвати обличчя від грудей Джека. У кухні він повернув Денні дружині, що все ще здавалася приголомшеною й відмовлялася вірити.


 20 Банші — привид з шотландськое та ірландськоё міфології, завивання якого віщували смерть мешканцям дому.

Попередня
-= 102 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар