Слава ЗСУ!

{Ні, не рухалися!)

Він нервово пройшов до дверей, що вели в хол, відчуваючи тільки одне: у скронях пульсує біль. Сьогодні трапилося занадто багато — виразно забагато. Він не буде бити або тер-мосати хлопчика, просто поговорить із ним, але, Бог свідок, він не має наміру додавати до своїх проблем ще й номер 217. Для цього недостатньо сухого килимка для ніг і слабкого замаху мила «Ловайла». Він...

За спиною раптом почувся скреготливий металевий звук. Він пролунав саме в той момент, коли пальці Джека зімкнулися на ручці дверей, і спостерігач міг би подумати, що її витертий метал виявився під струмом. Джек судорожно сіпнувся, очі розширилися, обличчя спотворила гримаса.

Потім, упоравшись із собою (до речі кажучи, тільки почасти), він відпустив ручку й обережно обернувся. Суглоби хруснули. Налиті свинцем ноги крок за кроком повернули його до дверей ванної.

Фіранка душу, яку він відсував, щоб заглянути у ванну, тепер була запнута. Скрегіт металу, що пролунав для Джека скрипом мертвих костей у склепі, виявився скреготом колечок фіранки об ціпок під стелею. Джек витріщився на неї. Обличчя начебто залили товстим шаром воску — зовні мертва шкіра, а під нею живі гарячі струмки страху. Так він почував себе на дитячому майданчику.

За рожевою пластиковою фіранкою щось було. У ванні.

Воно виднілося крізь пластик — погано помітний, затемнений, майже безформний силует. Воно могло виявитися чим завгодно. Тінню від прикріпленого над ванною душу. Давно померлою жінкою, що лежить у ванні зі шматком мила «Ловайла» в руці, заклякла, і терпляче чекає — чи не прийде хоч який-небудь коханець.

Джек наказав собі хоробро ступнути вперед і відкинути фіранку. Щоб виявити те, що може там бути. Замість того він рваними, маріонетковими рухами розвернувся (у грудях гупало перелякане серце) і вийшов назад у спальню-віталь-ню.

Двері, що вели в хол, були зачинені.

Секунда, протягом якої Джек не зводив із дверей очей, розтяглася й застигла. Тепер він відчув смак свого жаху. Він стояв у горлі прокислими черешнями.

Колишніми засмиканими широкими кроками Джек наблизився до дверей і змусив пальці зімкнутися на ручці.

(Вони не відчиняться.)

Але вони відчинилися.

Мацнувши рукою по стіні, він погасив світло, ступнув у коридор і зачинив двері. Він не оглядався. Зсередини йому почулися дивні звуки — далеке мокре глухе ляпання. Начебто якась істота щойно вибралася з ванни, бажаючи привітати гостя, та запізнилася й, зміркувавши, що той пішов до завершення обміну люб'язностями, кинулася до дверей, лілова й усміхнена, запрошувати візитера назад у номер.

Кроки наближаються до дверей, чи це стукає серце?

Він схопився за ключ. Той немов покрився тванню й не бажав повертатися в замку. Джек атакував його. Раптом замок заклацнувся, і Джек із тихим стогоном полегшення відступив до протилежної стіни. Він заплющив очі, і в голові нескінченною низкою поплили старі терміни

(чокнувся, не всі вдома, шарики за ролики заїхали, хлопець просто йокнувся, дах поїхав, здурів, сам не свій, ненормальний, недоумок)

і всі вони означали одне: збожеволів.

— Ні, — проскиглив він, навряд чи усвідомлюючи, що опустився до такого, опустився до того, щоб скиглити, замружившись, як маленький. — О Господи, ні. Заради всього святого, тільки не це.

Але крізь хаос збентежених думок, крізь розпашіле бухання серця Джек зумів розчути тихий звук: це марно поверталася в усі боки дверна ручка. Це марно намагалося вибратися назовні щось, замкнене зсередини; щось, чому знайомство з його родиною не припало б до смаку, а навколо ревіла б буря й білий день ставав би чорною ніччю. Якби Джек розплющив очі й побачив, як ручка рухається, він збожеволів би. Тому очі не розплющувалися, і через невідь скільки часу настала тиша.

Джек змусив себе підняти повіки, наполовину переконаний, що вона одразу ж не опиниться просто перед ним. Але коридор був порожній.

Однаково йому здавалося, що за ним спостерігають.

Він подивився на вічко посеред дверей і задумався: що буде, якщо підійти й заглянути? Із чим він опиниться віч-на-віч?

Ноги Джека рушили з місця

{Теперу ніжки, не підведіть)

раніше, ніж він зрозумів це. Він пішов геть від дверей і, шарудячи по синьо-чорному килиму-джунглях, попрямував до головного коридору. На півдорозі до сходів Джек зупинився й глянув на вогнегасник. Йому подумалося, що складки полотна лежать трохи інакше. До того ж Джек був абсолютно впевнений, що коли йшов до двохсот сімнадцятого, латунний наконечник указував на ліфт. Зараз він дивився в інший бік.