Слава ЗСУ!

У тій же оптимістичній манері він узявся й за «Маленьку школу». Однак пізніше довелося вибирати, на чиєму він боці, й, що ще гірше, Джек дійшов до того, що герой, Гері Бенсон, став йому просто огидний. Спочатку Гері був задуманий незлецьким юнаком, для якого гроші радше прокльон, ніж благодать. Юнаком, що найдужче в світі хоче одержати пристойний атестат —- тоді можна буде вступити в гарний університет не тому, що батько на когось натиснув, а чесно здавши вступні іспити. Але для Джека він перетворився на якогось нерозумно осміхненого підлизу, радше на кандидата Ордена Знань, ніж на щирого його служителя. Зовні Гері звертався до Денкера «сер» і ні разу не забув про це — Джек і власного сина навчив так звертатися до тих, хто старший і має вагу. Він вважав, що Денні послуговується словом цілком щиро, як і Гері Бенсон, така була вихідна думка, але коли Джек узявся за пятий акт, він усе виразніше й чіткіше розумів: Гері послуговується словом із сатиричним відтінком, за серйозним виразом обличчя Гері Бенсон усередині глумився й насміхався з Денкера. Із Денкера, у якого зроду не було нічого з того, що мав Гері. З Денкера, якому все життя доводилося працювати тільки для того, щоб стати директором єдиної невеликої школи. З Денкера, який зараз опинився на грані краху через те, що цей гарний, з виду безневинний багатий хлопчисько нахімічив зі своїм підсумковим твором, а потім хитро замів сліди. В уявленні Джека Денкер-учитель не надто відрізнявся від самозакоханих південноамериканських

Цезарів, які у своїх бананових царствах ставлять інакомислячих до стінки на гандбольному майданчику або майданчику для сквошу. Він бачився Джекові фанатиком у занадто малій калюжі, людиною, кожна примха якої перетворюється на хрестовий похід. Спершу він збирався використовувати п’єсу як мікрокосм, щоб висловити свої погляди щодо зловживання владою. Тепер же Джек усе більше схилявся до того, щоб розглядати Денкера як містера Чіпса, та й трагедією вже здавалися зовсім не інтелектуальні муки Гері Бенсона, а скоріше знищення старого добряка-вчителя — директора школи, який не зумів розгадати цинічні виверти чудовиська, що прикинулась дитям.

Джек був не в змозі закінчити цю п’єсу.

Зараз він сидів і дивився на неї, сердито суплячись, прикидаючи, чи не можна як-небудь урятувати ситуацію. Правду кажучи, Джек вважав, що не можна. Починав він одну п’єсу, а та якимось чином — раз-два — перетворилася на іншу. Та що за чорт! Однаково слід закінчити її раніше. Однаково вона суцільне лайно. До речі, чому це він вирішив довести себе цією п’єсою до сказу саме нині ввечері? День видався такий, що нема чого дивуватись, якщо голова відмовляється працювати як слід.

— ...забрати його вниз?

Джек відірвав погляд від п’єси, намагаючись скліпнути павутинки.

— Що?

— Я кажу, як нам забрати його вниз? Нам треба відправити Денні звідси, Джеку

На мить у думках Джека запанувало таке сум’яття, що він ніяк не міг зрозуміти, про що мова. Потім зміркував і видав короткий, гавкаючий смішок.

— Тебе послухай, то це — раз плюнути.

— Я не це мала на увазі...

— Що за питання, Венді. Ось переодягнуся у вестибюлі в телефонній будці, посаджу його собі на спину й злітаю в Денвер. Супермен Джек Торренс — ось як мене звали в дні моєї юності.

Обличчя Венді повільно виразило образу.

— Я розумію, що це важко, Джеку. Передавач зламаний. Сніг... але зрозумій же й труднощі Денні. Господи, до тебе хіба не доходить? Він мало не запав у кататонію, Джеку! Що, якби він не вийшов з неї?

— Але ж вийшов, — сказав Джек трохи різкіше, ніж слід було. Його теж злякав стан Денні — порожні очі, розслаблене обличчя... звичайно, злякав. Спершу. Але що більше він міркував про це, то дужче дивувався — чи не було все це виставою, затіяною для того, щоб уникнути покарання. Зрештою, хлопчисько ж сунув носа, куди не слід.

— Яка різниця, — сказала Венді. Вона підійшла до чоловіка й сіла на край ліжка біля стола. На обличчі змішалися подив і тривога. — Джеку, а синці на шиї! Щось же дісталося до нього! І я хочу, щоб він опинився від цього подалі!

— Не кричи, — мовив він. — У мене болить голова, Венді. Я стурбований не менше, тож, будь ласка... не... кричи.

— Добре, — сказала вона, знижуючи голос. — Не буду кричати. Але я не розумію тебе, Джеку. Тут є хтось крім нас.

І цей хтось не надто приємний. Нам доведеться зійти в Сай-двіндер — не лише Денні, нам усім. Швидко. А ти... ти сидиш тут і читаєш свою песу\

— Чого ти заладила: доведеться зійти, доведеться зійти. Мабуть, по-твоєму, я й справді Супермен.