Слава ЗСУ!

«Господи, спасибі тобі за Флориду, — подумав Геллоран, — за москітів і тому подібне».

На задньому сидінні лімузина лежали дві дюжини авокадо, по ящику огірків, апельсинів та грейпфрутів. Три великі пластикові сумки заповнювала бермудська цибуля (найсо-лодший овоч, з усього створеного милосердним Господом), чудовий солодкий горошок (його подадуть на гарнір між рибою й печенею, але в дев’яти випадках з десяти його не з’їдять) і один-єдиний блакитний пакет фруктової маси Хаб-барда (суто для особистого споживання).

Пригальмувавши біля світлофора на Вермонт-стріт, де можна було завернути з вулички з одностороннім рухом, Геллоран вибрався на автостраду № 219, дочекався зеленої стрілки, і підняв швидкість до сорока миль на годину. Її він зберігав, допоки місто не змаліло, поступившись місцем вервечці приміських бензоколонок, «Бурґер Кінґів» і «Макдональдзів». Сьогодні замовлення було невелике, можна було би послати по продукти Бедекера, але той нервував, як би не проґавити свій шанс купити м’ясо, і крім того, Геллоран ніколи не втрачав нагоди поточити ляси із Френ-ком Мастертоном. Сьогодні ввечері Мастертон, можливо, припхається подивитися телевізор і випити геллоранового «бушміллу», але може й не прийти. Теж не страшно. Але побачитися було важливо. Тепер вони зважали на кожну зустріч — адже вже були в літах. Здається, останні кілька днів Геллоран дуже багато міркував саме про це. Тепер вони були не такі молоді. Коли тобі от-от має стукнути (та чого гріха таїти, уже стукнуло) шістдесят, хочеш не хочеш, а починаєш думати про кінець. А піти можеш у будь-який момент. Весь тиждень це крутилося в Геллорановій голові — не обтяжуючи, просто, як факт. Смерть — частина життя. Якщо вже бути цільною особистістю, варто зрозуміти це раз і назавжди. І якщо зрозуміти факт власної смерті важко, то прийняти його, принаймні, можливо.

Чому в його голові вертілася ця думка, Геллоран не міг пояснити, але іншою причиною, з якої він особисто відправився за таким маленьким замовленням, була можливість піднятися в маленьку контору над гриль-баром Френка. Зараз там, нагорі, улаштувався юрист (дантист, що займав приміщення торік, мабуть, збанкрутів) — молодий негр на прізвище Мак-Айвер. Геллоран зайшов і повідомив цьому Мак-Айверу, що бажає скласти заповіт. Не міг би Мак-Айвер допомогти? Ну, запитав Мак-Айвер, як зашвидко вам потрібний цей документ? На вчора, відповів Геллоран, закинув голову й розреготався. Наступним питанням Мак-Айвера було: маєте на думці щось непросте? Нічого такого в Геллорана не було. У нього був «кадиллак», рахунок у банку, щось близько дев’яти тисяч доларів (невеликий рахунок) та шафа з одежиною. Він хоче, щоб все це відійшло його сестрі. «А якщо ваша сестра помре раніше за вас?» — запитав Мак-Айвер. «Нічого, — відповів Геллоран, — якщо таке трапиться, напишу новий заповіт». Не минуло й трьох годин, як документ було повністю укладено, й тепер він лежав у нагрудній кишені Геллорана, вкладений у твердий синій конверт, на якому староанглійськими буквами було виведено: ЗАПОВІТ.

Чому Геллоран вибрав такий теплий сонячний день, коли почувався так добре, щоб зробити те, що відкладав роками, він не зумів би пояснити. Але на нього раптом найшло, і він не сказав «ні». Він звик потурати своїм забаганкам.

Зараз він був досить далеко від міста. Він додав швидкості до незаконних шістдесятьох і пустив лімузин по лівій смузі, яка всмоктувала основний потік транспорту, що йшов із Пітерсбурґа. Геллоран із власного досвіду знав, що й на швидкості дев’яносто миль на годину лімузин буде важким, як залізо, і навіть при ста двадцяти не набагато полегшає. Але забійні дні Геллорана давним-давно минули. Думка про те, щоб полетіти з такою швидкістю прямою смугою відлякувала. Він старів.

(Господи, як смердять ці апельсини. Цікаво, вони не перевернулися?)

Об скло розбивалися жуки. Він покрутив приймач, знайшов станцію з Маямі, що передавала «соул», і почув м’який що голос Ела Ґріна.

Ми гарно час проводимо з тобою,

але вечоріє і треба додому...

Геллоран опустив віконце, викинув недопалок, потім опустив скло ще нижче, щоб запах апельсинів вивітрився. Він тарабанив пальцями по керму й при цьому муркотав собі під ніс. Образок із зображенням Святого Христофора, підвішений до дзеркальця, гойдався туди-сюди. Запах апельсинів раптом посилився, і Геллоран зрозумів: зараз щось станеться. Із дзеркальця на нього глянули власні оЧі — здивовані, широко розкриті. А потім його немов ударило, і вибух цей вибив і все інше: музику, дорогу, що тікає під колесами, розпливчате усвідомлення Геллораном самого себе, як унікального створення роду людського. Начебто хтось наставив на Геллорана психічну рушницю й випалив у нього криком сорок п’ятого калібру: