Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Сяйво

— Я не хочу бачити, — тихо вимовив хлопчик і знову зиркнув на гумовий м’ячик, що перелітав з руки в руку. — Але іноді, пізно ввечері, я їх чую. Вони як вітер — зітхають усі разом. На горищі. У підвалі. У номерах. Скрізь. Я думав, це я винен, тому що я такий. Ключик. Срібний ключик.

— Денні, не треба... не треба через це засмучуватися.

— Але ж він теж, — сказав Денні. — Тато. І ти. Готелеві потрібні ми всі. Готель обманює тата, дурить його, намагається змусити повірити, що найдужче йому потрібний саме він. А найдужче потрібний я, але він забере і тебе, й тата.

— Якби тільки цей снігохід...

— Йому не дозволять, — так само тихо повідомив Денні. — Його змусили закинути в сніг якусь деталь від снігохода. Далеко. Мені приснилося. І він знає, що в 217-му справді є жінка. — Хлопчик глянув на матір темними переляканими очима. — Несуттєво, віриш ти мені чи ні.

Венді обняла його.

— Денні, я тобі вірю. Скажи правду. Джек... він спробує нас скривдити?

— Його хочуть змусити, — сказав Денні. — Я звав містера Геллорана, він велів покликати його, якщо він буде мені потрібний. Я й покликав. Але це страшенно важко. Я втомлююся. А найгірше, що невідомо, чує він мене чи ні. Не думаю, що він може відгукнутися, для нього це занадто далеко. А я не знаю, чи для мене теж задалеко, чи ні. Завтра...

— Що завтра?

Він похитав головою.

— Нічого.

— Де він зараз? — запитала Венді. — Тато.

— У підвалі. Не думаю, що сьогодні ввечері він підніметься нагору.

Вона раптом підвелася.

— Чекай на мене тут. Я повернуся за п’ять хвилин.

У світлі флуоресцентних ламп під стелею кухня здавалася холодною й покинутою. Венді підійшла туди, де з магнітних планок звисали ножі для різання м’яса. Взявши найдовший і найгостріший, вона загорнула його в рушник і пішла з кухні, вимкнувши світло.

Денні сидів на сходах, стежачи очима за м’ячиком, що перелітав з руки в руку. Він співав: «Вона на двадцятому поверсі — чуєш? — а ліфт, як звичайно, уже не працює! Лізу на перший-другий поверх, на третій і на четвертий...»

(Лу, біжи до мене швидше...)

Спів припинився. Він прислухався.

(Я чекаю за дверима)

Голос звучав у нього в голові й був настільки частиною Денні, таким загрозливо близьким, що міг виявитися однією з його власних думок. Тихий, трохи невиразний, він дражнив хлопчика, немов кажучи:

(Так, так, тобі тут сподобається. Спробуй, тобі сподобається. Спробуй, тобі сподооооооооообається...)

Слух Денні раптом загострився, і хлопчик знову почув — чи було це збіговиськом привидів і духів, чи це був сам готель, страшна кімната сміху, де всі намальовані страховиська виявлялися живими, де кожен атракціон закінчувався смертю, де живоплоти рухались, а срібний ключик міг запустити непристойне видовисько? Тихі подихи й шелест, що нагадує нескінченну нічну гру зимового вітру під карнизами, вітру, що заколисує до смерті, якого жодного разу не чули туристи, що приїжджають улітку. Він нагадує гудіння літніх ос у земляному гнізді — сонних, смертоносних, які починають пробуджуватися. Торренси були на висоті десяти тисяч футів.

(Чим ворон схожий на письмовий стіл? Звичайно, що вище, то рідше! Випий ще чаю!)

Живий звук, створюваний, однак, не голосами й не подихом. Бабуся Діка Геллорана, що виросла на півдні, назвала б його «морок». Учений-психолог придумав би довгу назву — психічна луна, психокінез, телесмічне відхилення. Для Денні ж це просто невпинно потріскував готель, старе чудовисько, яке назавжди зачинило їх у собі: коридори тепер існували не лише в просторі, але й у часі, голодні тіні, неспокійні гості, яких нелегко вгамувати.

У сутінку бальної зали годинник під скляним ковпаком однією-єдиною музичною нотою пробив сьому тридцять.

Хрипкий гидотно п’яний голос прокричав:

— Скидайте маски й починайте трахатися!

На півдорозі до дальнього кінця вестибюлю Венді здригнулася й завмерла на місці.

Вона глянула на Денні, який і далі сидів на сходах, перекидаючи м’ячик з руки в руку.

— Ти що-небудь чув?

Денні лише глянув на неї, продовжуючи гратися м’ячиком.

І хоча спали вони за замкненими дверима, удвох, цієї ночі сон до них не йшов.

Денні, не заплющуючи очей, думав у темряві:

(Він хоче стати одним із них і жити вічно. Ось чого він хоче.)

Венді думала:

(Якщо вдастся, я заберу його в гори. Якщо вже вмирати, то краще в горах.)

Масарський ніж, загорнений у рушник, вона поклала під ліжко, щоб був під рукою; вони з Денні то забувалися в сні, то прокидалися. Навколо потріскував готель. Надворі з небес свинцем посипав сніг.

Попередня
-= 137 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 3.


Останній коментар

anonymous7538 06.07.2014

Але в самому творі не вистачало хорору.


anonymous7538 04.07.2014

Цікавий кінець. Так і тримає в напруженні: "Що ж буде далі"?.


anonymous10749 04.07.2014

:-)


Додати коментар