Слава ЗСУ!

Будинок повен.

А через двостулкові двері, мов ледачий дим сигарет, кружляючи, напливало тихе дзижчання голосів. Розмова більш вишукана, більш інтимна. Низький горловий жіночий смішок, той, що немов тремтінням віддається в чарівному колі внизу живота й навколо геніталій. Каса, віконце якої м'яко світиться в темному півмороку, видзвонює вартість «джину-рікі», «мангеттенів», «падаючих бомбардувальників», шипучки з ялівцевої настоянки з терном, «зомбі». З музичного автомата ллються пісеньки для п’яних, у потрібний момент перекриваючи одна одну.

Джек штовхнув двері, розчинивши їх навстіж, і пройшов усередину.

— Привіт, хлопці, — тихо сказав Джек Торренс. — Я йшов, але повернувся.

— Добрий вечір, містере Торренсе, — сказав щиро втішений Ллойд. — Приємно вас бачити.

— Приємно повернутися, Ллойде, — відгукнувся Джек і всівся на табуретку між чоловіком в ядуче синьому костюмі й жінкою в чорній сукні, чиї затуманені очі не відривалися від глибин «сінгапурського слінґу».

— Що будете пити, містере Торренсе?

— Мартіні, — з величезним задоволенням мовив Джек. Він подивився за стійку бару на ряди пляшок, що тьмяно поблискували, прикриті срібними сифонами. «Джим Бім». «Дика індичка». «Джилбіз». «Шерродс прайвіт лейбл». «Торо». «Сіґремз». Знову вдома.

— Будь ласка, одного великого марсіянина, — сказав Джек. — Десь на світі приземлилися марсіяни, Ллойде.

Він дістав гаманець і виклав на стійку двадцятку.

Поки Ллойд наливав йому напій, Джек оглянувся через плече. Жодної вільної кабінки. Деякі з відвідувачів були в маскарадних костюмах. Жінка в газових шальварах і ліфі, що виблискував фальшивими діамантами, з чоловіком, над вечірні^ костюмом якого лукаво здіймалася лисяча морда; чоловік у сріблистому костюмі пса усім на втіху навколишніх лоскотав щіточкою довгого хвоста носа жінці в саронґу.

— Це не ваш клопіт, містере Торренсе, — сказав Ллойд, поставивши на двадцятку Джека келих. — Від ваших грошей тут пуття немає. Замовляє управляючий.

— Управляючий?

Йому стало трохи не по собі, та все-таки він узяв келих і сколихнув мартіні, спостерігаючи, як у прохолодній глибині напою легко підстрибує затонула оливка.

— Зрозуміло, управляючий, — посмішка Ллойда стала ще ширшою, але очі ховалися в тіні, а шкіра була жахливо білою, як у мерця. — Пізніше він має намір особисто зайнятися благополуччям вашого сина. Його дуже зацікавив малий. Денні — талановите хлопча.

Ялівцевий дух джину приємно паморочив, але одночасно, схоже, туманив розум. Денні? До чого тут Денні? І що сам Джек робить у барі з келихом спиртного в руці?

Він «ЗАВ’ЯЗАВ». КИНУВ ПИТИ. Він «ЗАРІКСЯ».

Чого їм треба від його сина? Що їм може бути потрібно від Денні? Венді й Денні тут ні до чого. Джек намагався заглянути у сховані в тіні очі Ллойда, але було занадто темно, занадто похмуро, так ніби він намагався прочитати якісь почуття в порожніх очницях черепа.

(Це я мусив бути їм потрібний... адже так? Саме я. Не Денні, не Венді. Це мені тут страшенно подобається. Вони хотіли виїхати. Це я подбав про снігохід... переглянув старі записи... скинув тиску котлі... обманював... практично продав свою душу... що їм може бути потрібно від нього?)

— Де ж управляючий? — Джек намагався говорити недбало, однак губи вже заніміли після першої порції спиртного, і слова злетіли з них не як у солодкому сні, а радше як у кошмарі.

Ллойд посміхнувся.

— Що вам треба від мого сина? Денні тут ні до чого... так? — У власному голосі Джек розчув неприкрите благання.

Обличчя Ллойда немовби потекло, почало мінятися, зробившись неприємним. Біла шкіра пожовкла, як при гепатиті, почала тріскатися. На ній висипали червоні болячки, з яких текла смердюча рідина. На чолі Ллойда виступив кривавий піт, а десь срібні куранти пробили чверть години.

(маски геть! маски геть!)

— Пийте, пийте, містере Торренсе, — мяко сказав Ллойд, — вас це не стосується. Наразі.

Джек знову підняв свій келих, підніс до губ і завагався. Йому почувся твердий страшний тріск ламкої руки Денні. Він побачив зім’ятий велосипед, що перелітає через капот машини Ела, і вітрове скло, що покривається зірочками тріщин. Він побачив самотнє колесо на дорозі: покручені спиці стирчали в небо, як гострі виступи на рояльних струнах.

І зрозумів, що всі розмови припинилися.

Він оглянувся через плече. Усі мовчки дивилися на нього. Вони вичікували. Чоловік, що сидів поряд із жінкою в саронґу, зняв лисячу маску, і Джек побачив, що це Горас Дервент, по лобі в нього розсипалося світле волосся. Біля стійки всі теж спостерігали за Джеком. Його сусідка не зводила з нього очей, немов намагалася повернути зору чіткість. Сукня зісковзнула з одного плеча, і, подивившись униз, Джек побачив пухкий зморщений сосок, що вінчав відвислі груди. Глянувши їй в обличчя, він подумав, що вона може виявитися тією жінкою з 217-го, котра намагалася задушити Денні. По іншу руку від Джека чоловік у ядуче синьому костюмі дістав з кишені піджака невеликий револьвер 32-го калібру з перламутровою рукояткою й ліниво крутив його на стійці, немов збирався зіграти в російську рулетку.