Слава ЗСУ!

(бачиш? ніякого бабая)

(так ні, звичайно. їм треба, щоб ти вийшла зі спальні. їм треба, щоб ти зробила яку-небу дь жіночу дурницю, саме це ти зараз і робиш)

Вона знову завагалася, раптом відчувши себе зовсім нещасною, не бажаючи залишати Денні й безпечну кімнату, але в той же час їй обов’язково потрібно було переконатися, що Джек і далі замкнений... і безпечний.

(ну, звісно)

(але голоси)

(не було ніяких голосів, це все — твоя уява, це був вітер)

— Ні, не вітер.

Від звуку власного голосу Венді підскочила. Але страшна впевненість, що пролунала в ньому, змусила її рушити вперед. Збоку теліпався ніж, лезо ловило відблиски світла й відкидало на шовковисті шпалери зайчиків. Тапочки шелестіли по ворсу килима. Нерви співали, як дроти.

Вона дісталася до того місця, де головний коридор повертав, і заглянула за ріг. Від передчуття того, що там можна побачити, розум Венді заціпенів.

Бачити не було чого.

Після секундної запинки вона обігнула ріг і пішла геть по головному коридору. З кожним кроком до обкутаного тінню колодязя сходової клітки жах наростав, а усвідомлення того, що вона залишила сплячого сина самого, без захисту, міцніло. Ноги, взуті в тапочки, ступали по килиму все голосніше, так їй здавалося. Двічі Венді оглядалася, щоб упевнитися, чи не підповзає до неї що-небудь ззаду.

Вона дісталася до сходів і поклала руку на холодний стовпчик поруччя. У вестибюль вело дев'ятнадцять широких сходинок. Вона доволі часто перелічувала їх, щоб знати. Дев’ятнадцять покритих килимом сходинок і ніякого Джека, що скорчився б на одній з них. Звичайно, немає. Джек замкнений у коморі, за товстими дерев’яними дверима, за міцним сталевим засувом.

Але у вестибюлі темно й — ох! — у ньому стільки тіней...

Серце рівно й важко загупало у Венді в горлі.

Попереду, трохи лівіше, знущально зяяли латунні двері ліфта, запрошуючи ввійти й покататися.

(ні, спасибі)

Усередині вся кабіна була прикрашена рожевими й білими гофрованими стрічками серпантину. Із двох хлопавок, що вибухнули, розлетілося конфеті. У дальньому кутку лежала порожня пляшка з-під шампанського.

Позаду Венді відчула якийсь рух і різко обернулася, щоб подивитися на ті дев'ятнадцять сходинок, які вели до майданчика третього поверху, однак нічого не побачила. Проте її не покидало відчуття, що краєчком ока вона вловила, як у більш глибоку тінь коридору нагорі — перш ніж вона зуміла розгледіти їх — відскочили якісь істоти.

(істоти)

Вона знову подивилася вниз.

Права долоня, що стискала дерев'яне руків'я ножа, спітніла. Венді швидко переклала ніж у ліву руку, витерла праву об рожевий махровий халат і перекинула ніж знову в неї. Майже не усвідомлюючи, що розум скомандував тілу почати рух уперед, Венді почала спускатися по сходах: лівою, правою, лівою, правою; вільна рука легенько торкалася поруччя.

(де ж гості? нумо, не дозволяйте ж злякати себе, ви, збіговисько цвілих простирадл! подумаєш, перелякана жінка з ножем! нумо, додайте музики! додайте життя!)

Десять кроків униз, дюжина, чортова дюжина.

Сюди з коридору першого поверху просочувалося нудне жовте світло, і Венді згадала, що слід було запалити світло у вестибюлі — або біля входу в їдальню, або в конторі управляючого.

І все-таки світло падало звідкись іще — біле, неяскраве.

Лампи денного світла. Звичайно ж. У кухні.

Вона затрималася на тринадцятій сходинці й спробувала згадати, погасила вона світло чи ні, коли вони з Денні йшли. Згадати не вдалося.

Під нею, у вестибюлі, стояли залиті тінню стільці з високими спинками. Скло вхідних дверей білою казенною завісою затулив наметений сніг. Латунні капелюшки цвяхів в оббивці дивана слабко поблискували — точнісінько як котячі очі. Сотня місць, де можна сховатися.

Ноги Венді ослабнули від жаху, але вона пішла далі.

Ось уже сімнадцята сходинка, вісімнадцята, дев'ятнадцята...

(вестибюльу мадам, виходьте обережно)

З розчинених навстіж дверей бальної зали лився тільки морок. Усередині щось рівномірно цокало, як пекельна машина. Венді заціпеніла, потім згадала про годинник на камінній полиці — годинник під скляним ковпаком. Мабуть, його завів Джек... або Денні... а може, він завівся сам, як і все інше в «Оверлуку».

Вона звернула до стійки адміністратора, збираючись пройти через дверцята в ній у контору управляючого й далі, у кухню. Було видно, як поблискує сріблом горезвісна таця з їхнім ленчем.

Тоді годинники почали відбивати тихі, дзвінкі удари.

Венді приросла до місця, язик прилип до піднебіння. Потім вона розслабилася. Б’є восьму годину, ото і все. Восьма година.