Слава ЗСУ!

Чутно було тільки, як вона намагається дихати, як шумить вітер і ще — як цокає годинник у бальній залі.

Нарешті Венді змусила себе піднятися на ноги й зашкутильгала до сходів. Діставшись туди, вона вчепилась у стовпчик поручнів, опустивши голову, — хвилями накочували слабість і запаморочення. Коли стало легше, Венді полізла нагору, користуючись здоровою ногою й підтягуючись руками за поручні. Один раз вона глянула вгору, очікуючи побачити там Денні, але сходи

(дякувати Богу, він це проспав, дякувати Богу_у дякувати Богу)

були порожні. На шостій сходинці їй довелося відпочити. Венді схилила голову, і світлі кучері розсипалися по поручнях, звісившись у проліт. Вона ледь дихала, повітря немов обросло колючками. Правий бік перетворився на розплющене палаюче місиво.

(нумо, Венді, нумо, старенька. замкни за собою двері, а потім подивишся рани, ще тринадцять сходинок, не так уже погано. А коди доберешся до коридору нагорі, зможеш повзти, я дозволяю)

Венді втягнула стільки повітря, скільки дозволили її зламані ребра, й наполовину підтяглася, наполовину впала на наступну сходинку. Вона пройшла вже половину шляху й була на дев'ятій сходинці, коли знизу із-за спини пролунав голос Джека. Він хрипко виговорив:

— Ти мене вбила, суко.

На неї нахлинув чорний, як ніч, жах. Вона оглянулася й побачила, що Джек повільно зводиться на ноги. Венді бачила, як стирчить із його вигнутої луком спини рукоятка кухонного ножа. Очі Джека немовби звузилися, майже загубилися в блідих, обвислих складках шкіри. Джек неміцно тримав у лівій руці молоток. Голівка молотка була в крові. Клаптик рожевого махрового халата Венді прилип майже до середини.

— Ти в мене отримаєш, — прошептав він і, похитуючись, рушив до сходів.

Плачучи від страху, Венді знову почала підтягуватися. Десять сходинок, дванадцять, чортова дюжина. Та однаково коридор другого поверху здавався далеким, як недоступна гірська вершина. Тепер Венді важко дихала, бік пронизливо протестував. Волосся теліпалося перед очима, як у божевільної. Вуха немовби заповнило цокання годинника під ковпаком у бальній залі, а контрапунктом до нього звучав судомний, болісний подих Джека, який почав підніматися по сходах.

51. Геллоран приїжджає

Леррі Деркін виявився високим худим чолов'ягою з похмурим обличчям, яке вінчала сяюча грива рудого волосся. Геллоран піймав його в той самий момент, коли Деркін ішов зі станції «Коноко», ховаючи свою похмуру фізіономію в глибинах куртки армійського зразка. Несуттєво, звідкіля приїхав Геллоран, — у Леррі не було охоти в такий буран затримуватися на роботі, а ще більше не хотілося здавати в найм один зі своїх снігоходів цьому чорношкірому з дикими очима, який наполягав на тому, щоб поїхати в гори у старий «Оверлук». У тих, хто майже все життя провів у маленькому містечку Сайдвіндер, готель мав погану славу. Там сталося вбивство. Якийсь час готелем управляла банда, а якийсь час — шахраїстий бізнесюк, із тих, що готові тобі горлянку перегризти. А дещо з того, що коїлося в старому «Оверлуку», в газети так і не потрапило — грошики роблять свою справу. Однак сайдвіндерці розумілися на тому, що і як. Майже всі тамтешні покоївки були родом звідси — а покоївки багато чого бачать.

Але коли Геллоран згадав Говарда Коттрела й показав Деркіну ярличок на вивороті синьої рукавички, власник бензоколонки зм'якшився.

— Отже, це він вас сюди послав? — запитав Деркін, відмикаючи один із гаражів і заводячи Геллорана всередину. — Приємно довідатися, що в старого грішника залишилася хоч крапля мізків. Я вже гадав, що він геть зсунувся глуздом. — Він клацнув вимикачем. Оживаючи, слабко загуділи кілька старих і дуже брудних флуоресцентних ламп. — І якого ж дідька лисого вам там треба, приятелю?

У Геллорана почали здавати нерви. Останні кілька миль до Сайдвіндера далися на превелику силу. Один раз налетів різкий порив вітру (його швидкість була ніяк не менша шістдесяти миль на годину) і розвернув «б'юїка» навколо осі.

Але ж Діку ще їхати і їхати, і лише Богові відомо, що чекає його наприкінці шляху Він не просто боявся за хлопча, він був нажаханий. Уже майже без десяти сьома, а йому знову треба заводити всі ті ж пісні й танці.

— Там, нагорі, кепські справи, — дуже обережно мовив він. — Із синком сторожа.

— Що? З Торренсовим малим? Та що ж із ним може бути негаразд?

— Чорт його знає, — пробурчав Геллоран. При думці про те, скільки часу він витрачає на пояснення, йому зробилося нудно. Він розмовляв із провінціалом, але ж відомо, що провінціала хлібом не годуй — дай спершу обнюхати та походити навколо, а вже тоді він вас послухається. Але час підтискав — Дік перетворився просто на переляканого негра, і якщо все це затягнеться ще хоч трохи, міг би плюнути й утекти.