Слава ЗСУ!

Мало не налетівши на нього, підійшов клерк.

— Вибачте, містере Уллмане...

— Ну? Що таке?

— Місіс Брент, — ніяково сказав клерк. — Вона відмовляється сплатити рахунок — лише карткою «Америкен експрес». Я пояснюю, що ми наприкінці минулого сезону припинили приймати «Америкен експрес», але вона... — Він перевів погляд на сімейство Торренсів, тоді знову на Уллмана. Той знизав плечима.

— Я цим займуся.

— Спасибі, містере Уллмане. — Клерк рушив через вестибюль назад до стійки, де голосно протестувала схожа на дредноут пані в довгій шубі й у чомусь, що нагадувало боа з чорного пір'я.

— Я їжджу в «Оверлук» з п'ятдесят п'ятого року, — говорила вона усміхненому клеркові, — і не перестала їздити навіть після того, як мій другий чоловік помер після нападу на вашому гидотному майданчику для роке... казала ж йому того дня: сонце пече занадто сильно!., але ніколи... повторюю: ніколи я не розплачувалася нічим, окрім карток «Америкен експрес». Повторюю...

— Вибачте, — сказав містер Уллман.

Під поглядами Торренсів він перетнув вестибюль, шанобливо торкнувся ліктя місіс Брент, і коли вона обернулася, звернувши свою промову до нього, розвів руками й кивнув. Співчутливо вислухавши, він ще раз кивнув і щось сказав у відповідь. Місіс Брент із торжествуючою посмішкою повернулася до нещасного клерка за стійкою й голосно оголосила: «Дякувати Богу, в цьому готелі є хоч один службовець, який ще не став безнадійним філістером!»

Вона дозволила Уллманові, який ледь діставав до могутнього, одягненого в шубу плеча, взяти себе за руку й повести геть — імовірно, всередину готелю, в контору

— Круто! — з посмішкою сказала Венді. — Цей піжон грошики недарма отримує!

— Але леді йому не подобається, — одразу ж висловився Денні. — Він просто прикидається, що вона йому подобається.

— Звичайно, ти правий, доко. Але лестощі — така штука, на якій тримається увесь світ.

— А що таке лестощі?

— Лестощі, — сказала йому Венді, — це коли тато каже, що мої нові жовті штани йому подобаються, а насправді це не так... або коли він каже, що мені зовсім не потрібно схуднути на п’ять фунтів.

— A-а. Це коли брешуть заради сміху?

— Майже так.

Увесь цей час Денні дивився на неї уважно-уважно, а тепер сказав:

— Ма, ти гарненька. — І коли батьки, обмінявшись поглядом, розреготалися, зніяковіло насупився.

— Мені Уллман не надто й лестив, — сказав Джек. — Нумо, підійдімо до вікна. По-моєму, я занадто впадаю в око, стоячи тут посередині вестибюлю в цій куртці. Мені й на гадку не спало, що в день закриття тут буде так людно. Схоже, я помилився.

— Ти дуже гарний, — сказала Венді, і вони знову розсміялися. Венді затулила рота рукою. Денні все ще нічого не розумів, але не біда. Вони любили одне одного. Він подумав, що готель нагадує мамі якийсь інший будинок,

(будиночок Бік-Мена)

де вона була щаслива. Денні хотілося, щоб готель і йому сподобався не менше, ніж мамі, він знову й знову повторював собі: те, що показує Тоні, збувається не завжди. Він буде обережний. Тремс не застане його зненацька. Але розповідати про це він не буде, поки не стане вкрай зле. Адже вони щасливі, вони сміються й не думають ні про що погане.

— Поглянь, який чудовий вид, — сказав Джек.

— О, це чудово! Денні, поглянь-но!

Але Денні ніякої особливої пишноти не помітив. Він не любив висоту — від неї крутилася голова. Від широкого парадного ґанку, що вів уздовж усього фасаду, до довгого прямокутного басейну спускався чудовий підстрижений газон (із правого боку було невелике поле для гольфу). Потойбіч басейну на маленькому триніжку стояла табличка: «ЗАЧИНЕНО». Він умів сам читати «Зачинено», а ще — «Стій», «Вихід», «Піца» і дещо інше.

Від басейну серед молодих сосонок, ялин і осик звивалася посилана гравієм доріжка. Там був маленький покажчик, незнайомий Денні: «РОКЕ». Нижче була стрілочка.

— Тату, що таке: Р-О-К-Е?

— Гра, — відгукнувся тато. — Трошки схожа на крокет, лише грають на засипаному гравієм майданчику. Сторони в нього, як у великого більярдного стола, а трави немає. Це дуже давня гра, Денні. Тут у них іноді проводяться турніри.

4 “Сяйво”

— А грають крокетним молотком?

— Щось на кшталт цього, — погодився Джек. — Лише ручка коротша і голівка двобічна. Один бік із твердої гуми, а другий — дерев’яний.

(Виходить, маленький шматок лайна)

— Читається «роке», — казав тато. — Якщо хочеш, навчу тебе грати.

— Можливо, — мовив Денні дивним тоненьким безбарвним голоском, від якого батьки обмінялися поверх його голови здивованим поглядом. — Але мені може й не сподобатися.