Слава ЗСУ!

— Ну якщо не сподобається, доко, силоміць тебе ніхто грати не змусить. Еге ж?

— Звісно.

— Тобі подобаються он ті звірі? — запитала Венді. — Це називається «художня стрижка дерев». — 3 іншого боку стежки, що вела до роке_у росла жива огорожа, підстрижена у формі різних звірів. Своїми гострими очима Денні одразу розгледів кролика, собаку, коня, корову і ще три більші фігури, схожі на левів, що граються.

— Через цих звірів дядько Ел і подумав, що робота саме для мене, — сказав йому Джек. — Він знає, що я, коли вчився в коледжі, працював у фірмі, яка займається парковим господарством. Це такий бізнес, коли допомагаєш людям утримувати газони, кущі, живоплоти. Я підстригав рослинність одній пані.

Венді хихикнула, затуливши рота рукою. Глянувши на неї, Джек сказав:

— Гак, я підстригав їй рослинність щонайменше раз на тиждень.

— Мухо, киш, — сказала Венді й знову хихикнула.

— Гарні в неї були живоплоти, тату? — запитав Денні, й батьки вибухнули реготом. Венді так сміялася, що по щоках потекли сльози й довелося діставати з сумки серветку.

— Це були не звірі, Денні, — сказав Джек, коли знову взяв себе в руки. — Це були карткові масті. Піки, чирви, трефи, бубни... Але огорожа, бач, розростається...

(Повзе, сказав Ватсон... ні, не огорожа, тиск у котлі. За ним потрібно пильно глядіти, інакше прокинетеся ви всією сімейкою на сраному місяці!)

Вони, здивовані, дивилися на нього.

— Тату? — покликав Денні.

Глянувши на них, він закліпав, немов повертаючись звідкись іздалеку.

— Вона розростається, Денні, і втрачає форму. Тому раз або двічі на тиждень доводиться її підстригати, поки не стане так холодно, що огорожа перестає рости до наступної весни.

— А тут і дитячий майданчик є, — сказала Венді. — Щастить тобі, малий.

Дитячий майданчик був за живоплотними скульптурами. Дві гірки, велика гойдалка з дюжиною прикріплених на різній висоті сидінь, гімнастичні снаряди, тунель із цементних труб, пісочниця й будиночок — точна копія самого «Оверлука».

— Подобається, Денні? — запитала Венді.

— Ще б пак, — відповів він, сподіваючись, що в голосі пролунає більше наснаги, ніж він почуває. — Тут приємно.

Дитячий майданчик був обгороджений акуратною металевою сіткою, далі виднілася широка, посилана щебенем під'їзна дорога, що вела до готелю, а за нею — сама долина, вся в яскраво-синьому полуденному мареві. Слова «ізоляція» Денні не знав, але якби пояснив йому хто-небудь, що це таке, він так і вхопився б за нього. Дорога, що веде назад у Сайдвіндер і далі, у Боулдер, була далеко внизу, нагадуючи довгу чорну змію, що вирішила трохи подрімати на сонечку. Дорога, яка закриється на всю зиму. Від цієї думки Денні почав важко дихати й буквально підстрибнув, коли тато поклав йому руку на плече.

— Як тільки буде можна, дам тобі попити, доко. Зараз вони трохи зайняті.

— Звичайно, тату.

Із контори з видом людини, що відстояла свою позицію, вийшла місіс Брент. За кілька хвилин вона широким кроком переможно пройшла через парадні двері, а за нею, борючись із вісьма валізами, щодуху поспішали двоє розсильних. Денні спостерігав з вікна, як, підігнавши до ґанку довгу сріблисту машину місіс Брент, з неї виліз чоловік, який своєю сірою формою й кепі скидався на армійського капітана. Завваживши місіс Брент, він припідняв кепі й побіг відкривати багажник.

І в одному з осяянь, які трапляються з ним час від часу, Денні вловив закінчену думку Місіс Брент — думку, що пливла над тим невиразним сум'яттям почуттів і барв, яке він зазвичай відчував, коли навколо бувало багато люду.

(хотіла б я залізти в ці штани)

Морщачи чоло, Денні спостерігав, як розсильні ставлять у багажник валізи. Вона доволі пронизливо дивилася на чоловіка у формі, що наглядав за вантаженням. Навіщо їй штани цього дядька? Хіба їй холодно навіть у довгій шубі? А якщо їй так холодно, чому вона не надягне свої штани? Його мама ходила в штанах майже всю зиму.

Чоловік у сірій формі закрив багажник і повернувся, щоб допомогти місіс Брент сісти в авто. Денні не зводив з них очей: раптом вона скаже що-небудь про штани? Але вона тільки посміхнулася й тицьнула йому долар — на чай. За хвилину вона вже виводила довгий сріблистий автомобіль по під’їзній дорозі до воріт.

Денні подумав, чи не запитати в мами, навіщо місіс Брент могли знадобитися штани шофера, але вирішив, що краще не треба. Іноді від питань були тільки неприємності. Таке вже з ним бувало.

Тому Денні просто втиснувся на маленький диванчик між мамою й татом, що сиділи поруч і спостерігали, як пожильці виписуються біля стійки. Він радів з того, що вони щасливі й люблять одне одного, але не міг позбутися легкої тривоги. Він нічого не міг з нею вдіяти.