Слава ЗСУ!

Тут він зиркнув на Джека — чи не буде коментарів, — і Джек знову блиснув рекламною посмішкою, настільки зубастою, що це могло видатися образливим.

Уллман сказав:

— «Оверлук» будувався з 1907 по 1909 рік. До найближчого містечка — Сайдвіндера — сорок миль² на схід дорогами, які наприкінці жовтня закриваються до квітня. Збудував його такий собі Роберт Таунлі Ватсон, дідусь нашого нинішнього техніка. Тут зупинялися Вандербильди, Рокфеллери, Естори, Дюпони. У президентському люксі побували чотири президенти: Вільсон, Гардінґ, Рузвельт і Ніксон.

— Ніксоном і Гардінґом я б не дуже пишався, — пробурмотів Джек.

Уллман насупився, але, незважаючи на це, продовжив:

— Містерові Ватсону це виявилося не під силу, й у 1915 році він продав готель. Потім готель продавали ще в 1922, 1929 і 1936 роках. До закінчення Другої світової війни він простояв без господаря, а потім був куплений і повністю оновлений Горасом Дервентом — мільйонером, пілотом, кінопродюсером і антрепренером.

— Мені знайоме це ім’я, — сказав Джек.

— Так. Нібито все, до чого б він не торкнувся, перетворюється на золото... крім «Оверлука». Перш ніж перший післявоєнний гість переступив цей поріг, перетворивши старезну реліквію на місце проведення шоу, готель зжер понад мільйон доларів. Це Дервент збудував майданчик для гри в роке, яким ви, як я помітив, захоплювалися, коли приїхали.

— Роке?

— Це — британський предок нашого крокету, містере Торренсе. Крокет, властиво, це дешевий, вульгарний варіант роке. За легендою, у цю гру Дервента навчив грати його секретар, і той просто закохався в неї. Мабуть, наш майданчик для роке — найкращий в Америці.

— Не сумніваюся, — серйозно сказав Джек. Майданчик для роке, сад, де повно дерев, підстрижених у формі звірів, а що ще? Гра «Дядечко Віґлі» у натуральну величину за сараєм з інвентарем? Містер Стюарт Уллман почав добряче втомлювати Джека, але було видно, що це ще не кінець. Уллман збирався висловитися сповна, до останнього слівця.

— Витративши три мільйони, Дервент продав готель групі каліфорнійських вкладників. їхня спроба виявилася настільки ж невдалою. Просто вони не розумілися на готелях. У 1970 році готель купив містер Шоклі з групою помічників, передавши управління мені. Кілька років пропрацювали вхолосту й ми, але я щасливий повідомити, що довіра до мене нинішніх власників повністю виправдалася. Торік ми окупили витрати. А цього року, вперше майже за сімдесят років, рахунки «Оверлука» заповнювалися чорним чорнилом.

Джек вирішив, що гордість цього метушливого чоловічка виправдана, але тут знову накотила хвиля відрази. Він сказав:

— Не бачу ніякого зв’язку між вочевидь багатою історією «Оверлука» і вашим відчуттям, що я не годжуся для цієї роботи, містере Уллмане.

— Одна з причин, через яку «Оверлук» приносив такі великі збитки, полягає в тому, що кожної зими готель старіє. Ви не повірите, наскільки це скорочує рівень прибутку, містере Торренсе. Зими справді суворі. Для того щоб вирішити цю проблему, я запровадив посаду доглядача на зимовий період, щоб він займався котлом, щодня прогріваючи будинок по частинах, по круговому циклу, одразу ж лагодив те, що ламається, й не дозволяв таким дріб’язкам спричиняти ся до подальшого руйнування. У першу нашу зиму замість однієї людини я найняв родину. Сталася трагедія. Жахлива трагедія.

Уллман холодно, оцінююче глянув на Джека.

— Я зробив помилку. Визнаю це. Той чоловік був п’яницею.

Джек відчув, як рот розтягує повільна, небезпечна посмішка, повна протилежність попереднім, рекламно виблискуючим.

— Он воно що? Дивно, що Ел вам не сказав. Я покинув.

— Так, містер Шоклі стверджував, що ви більше не п’єте. Ще він розповідав про ваше останнє місце роботи... про останню до вас довіру, скажімо так. У Вермонті ви викладали англійську мову в підготовчій школі. І не стрималися — не думаю, що варто вдаватися в зайві подробиці. Але я справді вважаю, що випадок із Ґрейді показовий, ось чому я торкнувся в розмові вашої... е-е... передісторії. Узимку 1970/71 року, після того як ми підновили «Оверлук», але ще до нашого першого сезону, я найняв цього... цього нещасного, якого звали Делберт Ґрейді. Він оселився в кімнатах, які ви маєте розділити з дружиною й сином. З ним була дружина й дві дочки. У мене були сумніви — по-перше, через суворість зими, а ще через те, що родина Ґрейді цілих п’ять або шість місяців буде відрізана ві^ зовнішнього світу.

— Але ж це не зовсім так. Тут є телефони й громадська радіостанція, напевно, теж. Крім того, у національному парку «Скелясті гори» є вертольоти, які цілком можуть сюди долетіти, а такий великий майданчик, як цей, умістить їх кілька.

---

 2 1 миля — 1609 м.