Слава ЗСУ!

— Хто такий Тоні?

І раптом на Денні накотило одне з тих осяянь, які лякали його найбільше: немов перед очима швидко промайнула якась незрозуміла машина, що могла виявитися й нешкідливою, і смертельно небезпечною. Він був занадто малий, щоб розібратися. Він був занадто малий, щоб зрозуміти.

— У чому річ? — вигукнув він. — Ви розпитуєте мене, тому що хвилюєтеся, правда? Чому ви хвилюєтеся за мене? Чому ви хвилюєтеся за нас?

Геллоран поклав на плечі малому великі темні руки.

— Перестань, — сказав він. — Напевно, все нормально. А якщо і є щось... то у тебе в голові, Денні, ого-го яка штука. Така, що тобі до неї ще рости й рости, он як. Тому треба тримати хвіст морквиною.

— Але я не розуміюі — вибухнув Денні. — Я розумію, але не розуміюі Люди... люди відчувають усяке. А я відчуваю їх, але не розумію, що я відчуваю! — Він із нещасним виглядом уперся поглядом собі в коліна. — Я хотів би вміти читати. Іноді Тоні показує мені написи, а я їх ледве прочитую.

— Хто такий Тоні? — повторив Геллоран.

— Мама з татом називають його моїм «невидимим приятелем», — відповів Денні, ретельно відтворюючи слова. — Але він справжній. Принаймні я так думаю. Коли я насправді дуже стараюся що-небудь зрозуміти, він іноді приходить. І я начебто зомліваю, тільки... там бувають видіння, як ви кажете. — Він глянув на Геллорана й ковтнув слину. — Раніше завжди приємні. А тепер... не пам’ятаю, як називаються сни, коли лякаєшся й плачеш?

— Кошмари? — запитав Геллоран.

— Так. Правильно. Кошмари.

— Про цей готель? Про «Оверлук»?

Денні знову опустив очі до своєї руки зі «смоктальним» пальцем.

— Так, — прошептав він. Потім, дивлячись угору, в обличчя Геллорану, пронизливим голоском заговорив: — Але я не можу розповісти все це татові, і ви теж не можете! Йому довелося взятися за цю роботу, тому що дядько Ел не зміг знайти йому ніяку іншу, а татові треба закінчити п'єсу, а то він знову може почати Погано Чинити, а я знаю, що це таке, це значить — напиватися, ось що, він завжди напивався_у а це погано! — Денні замовк, готовий розплакатися.

— Тс-с-с, — сказав Геллоран і пригорнув личко Денні до шорсткої тканини піджака. Від нього слабко пахло нафталіном. — Нічого, синку. А якщо пальчику подобається в тебе в роті, нехай собі. — Але обличчя його було стривоженим.

Він сказав.

— Те, що ти вмієш, синку... я називаю це «сяяти», Біблія — «мати видіння», а вчені — «передбачати». Я багато читав про це, синку. Спеціально. І означає все це одне — бачити майбутнє.

Денні кивнув, не відриваючись від піджака Геллорана.

— Пам'ятаю, якось я так засяяв, що дужче ні раніше, ні пізніше не бувало... цього мені не забути. У п'ятдесят п'ятому. Я тоді служив в армії, за морями, на військовій базі в Західній Німеччині. До вечері залишалася година, а я стояв біля раковини і вставляв чортів одному салазі за те, що той картоплю чистить занадто товсто. «Гей, — кажу, — подивись, як це робиться». Він простягає мені картоплю й ножик, і тут кухня пропадає. Зовсім. Раз — і немає. Кажеш, до тебе перед... видіннями цей Тоні приходить?

Денні кивнув.

Геллоран обійняв його однією рукою.

— А мені пахне апельсинами. Весь той день пахло апельсинами, а мені це було ні до чого, тому що вони входили в меню вечері — ми одержали тридцять ящиків з Валенсії. У той вечір усе в клятій кухні смерділо апельсинами.

Я на секунду неначебто відключився. А потім почув вибух і побачив полум’я. Крики. Сирени. І ще засичало — так сичить лише пара. Потім я начебто ледь присунувся до всього цього й побачив вагон, що зійшов з рейок, він лежав на боку, й написано було: «Залізниця Джорджії та Південної Кароліни», і мене осінило, я зрозумів — на цьому поїзді їхав мій брат Карл, а поїзд зіскочив з рейок, і брат загинув. Ось так. Потім усе зникло, а переді мною — цей переляканий тупий салага, все простягає мені картоплю з ножиком і каже: «Сержанте, все гаразд?» А я відповідаю: «Ні, щойно в Джорджії загинув мій брат». Додзвонився я нарешті до мами по міжміському телефону, і вона розповіла мені, як це було.

Але, як бачиш, хлопче, я це вже знав.

Геллоран повільно похитав головою, відганяючи спогад, і зверху вниз заглянув у широко розплющені очі хлопчика.

— Але запам’ятати тобі, малий, треба ось що: такі штуки не завжди збуваються. Пам’ятаю, усього чотири роки тому я працював кухарем у таборі для хлопчиків на Довгому озері, у Мені. Ото сиджу я в Логанському аеропорту, чекаю посадки на свій рейс, і тут запахло апельсинами. Уперше років, напевно, за п’ять. Ото я й кажу собі: «Господи, що ж буде в цьому ненормальному нічному шоу далі?» — і йду в туалет, і сідаю на унітаз, щоб побути самому. Свідомості не втрачаю, але з’являється в мене відчуття, що мій літак розіб’ється, і стає воно все дужче й дужче. А потім пропадає разом із запахом апельсинів, і стає зрозуміло, що все скінчилося. Я повернувся до кас авіаліній «Дельта» і поміняв свій рейс на інший, за три години. І знаєш, що було?