Слава ЗСУ!

Троє квочок, організаторок яєчного заколоту, вийшли наперед і зізналися, що їм уві сні з’явився Сніжок і закликав бойкотувати накази товариша Наполеона. Їх було так само позбавлено життя. Далі видибав гусак і признався, що торік під час жнив він утаїв шість колосків, які потайки здзьобав уночі. Потім одна із овечок призналася, що мочилася в ставок з питною водою, — звичайно, спонукана до цього Сніжком, а дві інші овечки пригадали, що довели до смерті старого барана — одного з найпалкіших прихильників Наполеона, примушуючи його бігати навколо багаття, хоча знали, що він — хронічний астматик. Цих ворогів тварин так само скарали на місці. Процес признань та страт тривав доти, аж поки біля ніг Наполеона не виросла ціла гора трупів, а в повітрі не згустився важкий запах крові, забутий, відколи було вигнано Джоунса.

Коли все скінчилося, решта тварин, опріч свиноти та собачні, гуртом подалися геть. Всі були приголомшені й відчували себе препаскудно. Вони ніяк не могли зрозуміти, що їх потрясло більше — чи то зрада тих, хто вступив у потайні стосунки із Сніжком, чи то люта розправа, свідками якої вони щойно були. Звичайно, і за старих часів траплялися досить жорстокі кровопролиття, але зараз вони сприйняли всі ці екзекуції значно тяжче, оскільки вони відбувалися в їхній власній громаді. Відколи залишив ферму пан Джоунс і аж до сьогоднішнього дня жодна тварина не важила на життя собі подібних. Навіть пацюків — і тих ніхто не вбивав. Всі побрели на пагорб, де бовванів зруйнований вітряк, лягли в єдиному пориві, немовби хотіли зогрітися, і збилися до гурту — Конюшина, Муріелла, Бенджамін, корови, вівці, цілий виводок гусей, кури — всі разом, крім, хіба що, кішки, котра зникла відразу ж, як тільки Наполеон наказав усім зібратися. Якийсь час скотофермівці немов води у рот набрали. Не лягав тільки Боксер. Він схвильовано походжав туди й сюди, вимахуючи довгим чорним хвостом і час од часу потихенько іржучи собі під ніс. Нарешті він сказав:

— І все-таки я нічого не розумію. Я ніяк не можу повірити, що на нашій фермі могло статися щось подібне. Схоже, що ми припустилися якоїсь тяжкої помилки. І, по-моєму, є лиш один вихід, — це працювати ще краще. Від завтра я вставатиму вранці ще на годину раніше.

З цими словами він повернувся й клусом поскакав до кар’єру. Діставшись до місця, він назбирав дві чималі купи каміння, поклавши собі ще засвітсонця дотарганити їх до стін вітряка.

Тварини мовчки тулилися до Конюшини. З пагорба, на якому вони лежали, відкривався широкий вид на округу. Перед їх очима простяглася майже вся Скотоферма — довгий вигін, що доходив майже до проїжджого тракту, великий луг, гайок, ставок, зелені поля, на яких уже густо пішла в ріст молода пшениця, червоні дахи господарських будівель і садиби, над якою клубочів сизий димок. Був ясний весняний вечір. І трава, і жива, настовбурчена бруньками огорожа, були немов позолочені косим промінням сонця при заході. Ще ніколи ферма (з легким подивом вони усвідомлювали, що це їхня власна ферма, кожна п’ядь якої належала їм) не здавалася їм ріднішою, ніж тепер. Очима, повними сліз, Конюшина дивилася перед собою. І коли б вона тільки могла висловити свої думки, то певно сказала б, що не про таке майбутнє вони мріяли, коли в ті далекі часи почали готуватися до повалення людського панування. Не ці сцени, сповнені жаху та крові, стояли перед їхніми очима тієї ночі, коли кнур Мер перше закликав їх до Великого Бунту! І якби вона могла виразніше уявити собі майбутнє, то це було б суспільство тварин, які назавжди позбавилися голоду й тортур, суспільство рівних, де кожен працює, як може, а дужчий захищає слабкішого, подібно до того, яка вона прихистила заблудлий виводок каченят тієї ночі, коли промовляв старий кнур Мер. А натомість — вона не могла збагнути, як це могло так скоїтися — настали часи, коли ніхто не може сказати, що думає, коли навколо шастають люті пси і на твоїх очах розривають на шматки твоїх же товаришів, змушених признаватися в неймовірних злочинах. У неї не було ніяких крамольних думок — ні про повстання, ні про непокору. Вона знала, що незважаючи на все, що відбулося, їм усе-таки живеться краще, ніж за часів пана Джоунса, і що перш за все треба зробити неможливим повернення колишніх хазяїв. Тож щоб так не сталося, вона залишиться такою ж відданою й слухняною і працьовитою, свято вірячи в непогрішимість їхнього Вождя Наполеона. І все ж, це було зовсім не те, про що мріяли вона й усі інші тварини, не те, заради чого вони так тяжко працювали. Не заради цього вони будували вітряк й підставляли свої груди під кулі пана Джоунса. Ось про що вона думала, та їй бракувало слів, щоб виразити свої думки.