Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
— Дейка, — відповів Дунк. — Беніс казав, що його звали Дейком.
— Дейком? — Муха сповзала додолу рукавом старого пана, зупиняючись, аби по-мушиному потерти лапки. Пан Явтух зігнав її та потер губу під вусами.
— Дейк… Я так і казав. Добрячий дядько, я його пам’ятаю. На війні був у нас хуражиром, і ми не знали, що таке порожнє черево. Коли пан Лукас розповів мені, що зробили з моїм бідним Дейком, я дав святу обітницю ніколи не ступати ногою до того замку, якщо тільки не для того, щоб знову заволодіти ним. Тож бачите, пане Дункане, мені туди не можна. Ані заплатити виру, ані для чогось іншого. Мені не можна.
Дунк усе зрозумів.
— Я можу поїхати, мосьпане. Я ніяких обітниць не давав.
— Ви справжня людина, пане Дункане. Хоробрий лицар, і вірний до того ж. — Пан Явтух стиснув Дункову руку. — Якби ж боги змилувалися над моєю Алісанною. Ви — саме такий чоловік, за якого я сподівався видати її заміж. Щирий лицар, пане Дункане. Найщиріший.
Дунк залився червоною фарбою.
— Я перекажу пані Тенетник ваші слова про виру за кров, але…
— Ви врятуєте пана Беніса від Дейкової долі. Я це знаю. Я непогано знаюся на людях, і бачу в вас справжню сталь. Ви їх зупините, пане мій. Самий ваш вигляд їх зупинить. Щойно та жінка побачить, який в Стояку є поборник, вона сама розвалить свою греблю.
Дунк не знав, що й відповісти. Тому став на коліно.
— Мосьпане… Я поїду туди назавтра і зроблю, що зможу.
— Назавтра. — Муха зробила коло і сіла на ліву руку пана Явтуха. Той підняв праву і роздушив її одним ударом. — Гаразд. Назавтра.
X
— Знову купіль? — простогнав Яйк у розпачі. — Та ви ж учора милися.
— А потім день тягав на собі обладунок і тонув у власному поті. Тож стули пельку і наповнюй казана.
— Ви милися того вечора, коли пан Явтух узяв нас на службу, — нагадав Яйк. — І минулого вечора, і зараз. Це вже три рази, пане.
— Я маю перемовлятися зі шляхетною пані. Хочеш, щоб я перед її панським кріслом смердів, як той пан Беніс?
— Аби тхнути, як він, ви, пане, мали б скупатися у ночвах Маестрового лайна. — Яйк наповнив казана. — Сем Горбик каже, що каштелян у Холоднокопі не нижчий за вас. Його ім’я — Лукас Верхопіль, але за зріст усі кличуть Довговерхом. Як гадаєте, він справді такий високий, як ви?
— Ні. — Вже багато років Дунк не стрічав нікого рівного собі зростом. Він підхопив казана та повісив над вогнем.
— Ви битиметеся з ним?
— Ні. — Дунк вже жалкував, що їхав не битися. У королівствах знайшлися б і кращі за нього бійці, та зріст і сила майже надолужували йому брак майстерності. Але брак розуму, на жаль, не надолужували. Красні та гречні слова виходили в нього погано, а надто коли він мусив казати їх жінкам. Той велетень Лукас Довговерх і наполовину так не лякав його, як очікування перемовин з Удовицею. — Я їду говорити з Червонястою Вдовицею, та й годі.
— Що ви їй скажете, пане?
— Накажу їй зруйнувати загату. — «Ви маєте зруйнувати загату, мосьпані, бо інакше…» — Тобто попрошу зруйнувати загату. — «Благаю, поверніть нам клітчастого струмка.» — Якщо на те буде її ласка. — «Дайте трошки води, мосьпані, ну будьте ж добренькі.»
«Ні, пан Явтух не схотів би, щоб я благав. То що мені казати Вдовиці?»
Вода запарувала та забулькала.
— Допоможи перекинути у ночви, — мовив Дунк до хлопця. Разом вони підняли казана з вогню та перетягли його через підвал до великої купільниці.
— Я не знаю, як розмовляти з високородними панями, — зізнався він, поки вода переливалася. — З-за того, що я сказав пані Вайф, нас обох у Дорні трохи не вбили.
— Пані Вайф була несповна розуму, — нагадав Яйк, — та все ж ви могли б поводитися з нею шляхетніше. Пані люблять шляхетне поводження та шляхетні вчинки. От якби ж ви врятували Червонясту Вдовицю так, як оту лялькарку від Аеріона…
— Аеріон зараз у Лисі, а Вдовицю нема від чого рятувати.
Він не хотів говорити про Танселу. «Її прозивали Тансела Зависока, та для мене вона зовсім не була зависокою.»
— Гаразд, — вів малий далі, — деякі лицарі співають паням шляхетних пісень або грають їм на лютні.
— В мене немає лютні. — Дунк так спохмурнів, що дивився вовком спідлоба. — Та й тієї ночі, коли я перепив у Накоті, ти мені сказав, що я співаю, наче віл реве у грязюці.
— Я вже й забув, пане.
— Як ти міг забути?
— А ви наказали мені забути, — відповів Яйк, з лиця сама невинність. — Сказали, що дасте мені ляща у вухо, якщо згадаю хоч раз.
— Співів не буде. — Мало того, що він не мав голосу, так ще й пісню знав від початку до кінця лише одну: «Ведмедя та красну дівку». І сумнівався, що зміг би скорити нею серце пані Тенетник.
