Слава ЗСУ!

Нарешті на ногах хлопця з'явилися чоботи. Та й загалом у гарному жупанчику, помережаному зелено-золотою кліткою, в тісних білих вовняних штанях він виглядав належним лицарським зброєносцем.

— Штани були розірвані між ніг, але жінка Сема Горбика їх зашила, — оголосив малий.

— Це Аддамів одяг, — додав пан Явтух, виводячи власного сірого мерина зі стайні. Стару сіру шовкову кирею, що струменіла з його плечей, прикрашав клітчастий лев. — Жупан трохи залежався у скрині, та загалом ще справний. Лицареві личить мати при собі зброєносця. Тому я вирішив, що Яйкові слід поїхати до Холоднокопу.

«Мене обдурив хлопчик десяти років.» Дунк виразно подивився на Яйка та вимовив самими губами слова «ляща у вухо». Малий вишкірився.

— Для вас, пане Дункане, я теж дещо маю. Підійдіть-но.

Пан Явтух видобув кирею та струснув її у повітрі, аби справити враження.

Одежина була пошита з білої вовни, облямована клітинами зеленого єдвабу та золотої парчі. У таку спеку він найменше бажав накидатися вовняною киреєю, та коли пан Явтух розправив її в нього на плечах, Дунк побачив на обличчі старого справжню гордість і не зміг відмовитися.

— Дякую вам, вельможний пане.

— Вам пасує. Аби ж я міг дати щось більше. — Вуса старого затремтіли. — Я послав Сема Горбика до підвалу пошукати у речах моїх синів, але Едвин та Гаролд мали менший зріст, вужчі груди, та й ноги закороткі. Сумно, але з їхнього одягу вам нічого б не пасувало.

— Киреї досить, мосьпане. Я не осоромлю ваші кольори.

— Жодного сумніву. — Він поплескав свого коня по каркові. — Я б хотів проводити вас трохи, якщо не заперечуєте.

— Анітрохи, мосьпане.

Яйк зійшов схилом першим, ведучи за собою Маестра.

— Чи обов’язково йому вдягати отого вислого бриля? — спитав пан Явтух Дунка. — Вам не здається, що він у ньому має якийсь дурнуватий вигляд?

— Матиме ще дурнуватіший, мосьпане, як голова стане лущитися.

Навіть у цю годину, коли сонце ледве знялося над обрієм, спека стояла страшенна. А пополудні від розпечених сідел на ногах вискакуватимуть пухирі. Святковий одяг покійного хлопця сидів на Яйкові гладенько, мов яєчко; аби ж тільки те яєчко до вечора не зварилося. Дунк хоча б мав у що перевдягтися, бо їхав у старій зеленій сорочці, а у саквах віз гарну дорнійську.

— Поїдемо західним шляхом, — оголосив пан Явтух. — Останніми роками ним майже ніхто не ходить, та він ще й досі найкоротший між Стояком та Холоднокопом.

Стежка провела їх мимо тилу пагорба, де в могилах поміж рясних кущів ожини спочивали дружина та сини старого лицаря.

— Мої хлопчики так любили збирати тут ягоди. Коли були зовсім маленькі, то прибігали до мене із замурзаними личками та подряпаними руками, і я завжди знав, куди це вони бігали.

Він тепло всміхнувся.

— Ваш Яйк нагадує мені мого Аддама. Такий хоробрий був хлопчик, а ще ж зовсім молодий. Аддам намагався захистити пораненого брата Гаролда, коли на них накотила хвиля битви. Йому відрубав сокирою руку разом з плечем якийсь річковий вояк з шістьма жолудями на щиті. — Сумні сірі очі зустрілися з Дунковими. — Ваш старий господар, лицар з Грошодубу… він теж бився у Повстанні Чорножара?

— Так, мосьпане. Ще до того, як узяв мене. — В той час Дункові мало бути три або чотири роки, і він ганяв голий провулками Блошиного Подолу, нагадуючи радше малу тваринку, аніж хлоп’я.

— За червоного дракона чи за чорного?

За червоного чи за чорного? Навіть і зараз питати таке в людей було небезпечно. Від днів Аегона Завойовника за герб дому Таргарієн правив червоний дракон на чорному тлі. Даемон Самозванець обернув кольори на своєму прапорі, як робило багато байстрюків. «Пан Явтух — мій хазяїн», нагадав собі Дунк, «і має право питати».

— Він бився у корогві князя Сіноброда, мосьпане.

— Зелені рясиці на золотому тлі — такі собі зеленаві хвильки?

— Напевне, мосьпане. Яйк має знати краще. — Малий знав напам’ять герби доброї половини лицарства Вестеросу.

— О так, за князем Сінобродом усі знали непохитну вірність престолові. Король Даерон поставив його Правицею просто перед битвою. Маслоплав на цій посаді наробив стільки лиха, що ходили чутки про його зраду. А от князь Сіноброд від початку до кінця був опорою правлячого дому.

— Пан Арлан був коло нього у мить його загибелі. Якийсь пан із трьома замками на щиті переміг його у двобої.

— Того дня з обох боків загинуло багато добрих вояків. А перед битвою поле ще не було червоним. Чи казав вам про це пан Арлан?

— Пан Арлан взагалі не любив балакати про ту битву. Його зброєносець теж там загинув. Рогер із Грошодубу, сестринець пана Арлана.