Слава ЗСУ!

Септон допив вино та відставив кухля.

— Не те щоб їх зовсім бракувало… Найупертішими виявилися Клейтон Крестав та Сімон Лейгод. Хоча їх, схоже, більше цікавить земля, ніж наречена. Якби дійшло до закладу, я б поставив гроші радше на Геролда Ланістера. Він ще не з’являвся тут власною особою, але кажуть, що він золотоволосий, швидкий розумом, більш як шість ступнів заввишки…

— …і підкорив серце пані Тенетник своїми зворушливими листами.

Згадана пані стояла у дверях поряд із молодим маестром, що мав непоказне обличчя з великим гачкуватим носом.

— Але ви, добрий дівере, програли б цей заклад. Геролд ніколи з доброї волі не покине втіхи Ланіспорту і шалену розкіш Кастерлі-на-Скелі заради незначного титулу та зачуханого замку. Він має більше впливу та слави як брат і радник князя Тибольта, аніж може сподіватися мати як мій чоловік. Що ж до інших двох, то панові Сімону доведеться продати половину моєї землі, аби сплатити свої борги, а пан Клейтон тремтить, наче осиковий листок, щойно Довговерх гляне у його бік. Ще й гарнюній такий, красніший за мене. А ви, септоне, маєте найдовшого язика на Вестеросі. І як він тільки влазить до вашого рота!

— До великого черева треба мати великий рот, — відповів анітрохи не збентежений септон Сефтон. — Інакше черево швидко спаде.

— То це ви — Червоняста Вдовиця? — скрикнув Яйк з подиву. — Та я вже мало не вищий за вас!

— Якихось півроку тому один хлопець зазначив те саме. Я наказала витягти його на дибі, аби додати зросту. — Коли пані Роганна всілася на панське місце на підвищенні, то перекинула косу наперед через ліве плече. Коса була така довга, що згорнулася на колінах, наче спляча кішка. — Пане Дункане, я не мала б дражнитися на вас у дворі, де ви так прагнули виявити шляхетну чемність. Просто ви так зворушливо червонієте… хіба у тому селі, де ви набралися такого зросту, вас ніколи не дражнили дівчата?

— Те село зветься Король-Берег. — Про Блошиний Поділ він промовчав. — Дівчата там були, але…

У Король-Березі так дражнили, що потім і пальців не дорахуєшся.

— Гадаю, вони боялися вас дражнити. — Пані Роганна погладила свою косу. — Напевне, лякалися вашої постави. Прошу вас не думати погано про пані Гелісенту. Моя зовиця — проста душа, ніякого зла не бажає. За всієї своєї побожності, вона без своїх септ сама вдягнутися не зможе.

— Її вини тут немає. Я помилився сам.

— Ви дуже шляхетно брешете. Я ж знаю, що винен пан Лукас. Він полюбляє жорстокі жарти, а ви просто з порога його образили.

— Як? — зачудувався Дунк. — Та я ж нічого не робив.

Пані Роганна всміхнулася, і Дунк аж пожалів, що вона така гарна.

— Я бачила вас двох поруч. Ви вищі за нього мало не на долоню. Вперше за багато років пан Лукас зустрів людину, на яку не може дивитися згори вниз. Скільки вам років, пане лицарю?

— Майже двадцять, з ласки мосьпані. — Дунк полюбляв слово «двадцять», хоч мав рости до тих двадцяти ще рік, а то й два. Та все одно ніхто не знав достеменно, а найменше він сам. Напевне, в нього були якісь мати й батько, як у всіх інших, та він їх не пам'ятав, ба навіть імен ніколи не чув. А люд Блошиного Подолу взагалі чхати хотів, коли він народився чи від кого.

— Чи ви справді такий сильний, як здаєтеся?

— А яким я здаюся, мосьпані?

— Досить сильним, аби дратувати пана Лукаса. Він мій каштелян, хоча не з моєї волі. Як і Холоднокоп, він дістався мені у спадщину від батька. Чи не вислужили ви лицарства на полі бою, пане Дункане? Судячи з вашої мови, роду ви не шляхетного, якщо пробачите мені зухвале припущення.

«Мій рід тільки тим і шляхетний, що обабіч шляху ріс.»

— Мене взяв до себе зброєносцем заплотний лицар, пан Арлан з Грошодубу, як я був іще зовсім малий. Навчив мене лицарської справи та мистецтва війни.

— І у лицарі вас висвятив теж згаданий пан Арлан?

Дунк посовав ногами по підлозі. Один чобіт був недошнурований.

— Ніхто інший цього б не зробив.

— А де зараз пан Арлан?

— Помер. — Дунк підняв очі. Зашнуруватися можна й потім. — Я поховав його на схилі пагорба.

— Шляхетна смерть на полі битви?

— Холодний дощ. Старий пан застудився.

— Немолоді люди бувають такі слабкі. Це я взнала від другого чоловіка. Мене з ним одружили, як мені було тринадцять, а йому на наступні іменини мало бути п’ятдесят п’ять. Якби він дожив. Коли чоловік уже півроку лежав у могилі, я подарувала йому маленького синочка, але Морок прийшов і по нього. Септони казали, що батько забажав бачити сина коло себе. А ви як гадаєте, пане?

— Ну, — завагався Дунк, — може, й так, мосьпані.