Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

Вона перевела очі на Дунка.

— Якщо пан Явтух доправить до мене Беніса, я накажу вирвати йому ніздрі, та й по тому. Справу буде скінчено. Але якщо мене змусять брати його силоміць, то так легко він може не відбутися.

Дункові зненацька стало зле у животі.

— Я перекажу ваші слова, та мій пан не видасть пана Беніса задурно.

Повагавшись, він додав:

— Увесь цей клопіт виник з-за греблі. Якби ж ваша вельможність зголосилися її розвалити…

— Не може бути й мови, — оголосив молодий маестер коло пані Роганни. — З землі Холоднокопу живе удвадцятеро більше селян, аніж зі Стоякової. Поля пшениці, ячменю та кукурудзи, що належать її вельможності, помирають від посухи. Ще є півдесятка плодових садів, де ростуть яблука, абрикоси, три види груш. Є тільні корови, п’ять сотень голів чорноносих овець, табун кращих коней у Обширі. Одних тільки жеребних кобил — цілий тузінь.

— Пан Явтух теж має овець, — відповів Дунк. — На полях в нього дині, боби, ячмінь, а ще…

— Ви забираєте воду для рову! — вигукнув Яйк.

«Саме хотів сказати про рів», подумав про себе Дунк.

— Рів необхідний для оборони Холоднокопу, — відрізав маестер. — Чи ви пропонуєте пані Роганні залишитися беззахисною перед нападом у такі непевні часи?

— Ну, — проказав Дунк, — сухий рів — він теж рів. Мосьпані мають міцні мури та сильних хоробрих воїнів для їхнього захисту.

— Пане Дункане, — мовила пані Роганна, — мені було десять років, коли повстав чорний дракон. Я благала батька не піддавати себе небезпеці або ж хоча б лишити вдома мого чоловіка. Хто мав захищати мене, коли обидва рідні чоловіки на війні? А він вивів мене на мури і вказав, у чому сила Холоднокопу. «Завжди бережи цю силу», мовив батько, «і вона збереже тебе. Турбуйся про оборону, і вцілієш за всяких часів.» А найперше з усього він вказав на рів.

Вона попестила щоку кінчиком коси.

— Мій перший чоловік загинув на полі Червонотрав’я. Батько знаходив мені інших, але Морок забирав їх теж. Я більше не покладаюся на чоловіків, хай там які вони сильні та хоробрі. Я покладаюся на камінь, крицю та воду. Я покладаюся на мури та рови, пане, і мій рів ніколи не висохне.

— Ваш батько сказав гарні слова, — відповів Дунк, — але вони не дають вам права забирати Осгреєву воду.

Пані смикнула за косу.

— Виходить, пан Явтух сказав вам, що річка належить йому.

— Від пращурів, уже тисячу років, — відповів Дунк. — Її навіть називають Клітчаста. Справа ясна.

— Називають. — Вона смикнула ще: раз, другий, третій. — А є річка, яку називають Мандер, хоча рід Мандерлі вигнали з її берегів тисячу років тому. На Вирій ще й досі коли-ніколи кажуть Тепличник, хоча останній Теплич загинув на Полум’яному Полі. В Кастерлі-на-Скелі сидять самі Ланістери, а Кастерлів там не знайти жодного. Світ міняється, пане. Клітчаста починається у Підковних Пагорбах, що цілком належать мені, скільки я пам’ятаю. І річка теж уся моя. Маестре Керріку, покажіть.

Маестер зійшов з помосту. Він був не набагато старший за Дунка, та сіра ряса і ланцюг додавали йому років і якоїсь поважної мудрості у поставі. У руках він тримав старого пергамена.

— Ось, подивіться самі, пане.

Маестер розгорнув сувоя та передав його Дункові.

«Дунк-бовдунк, тупіший за замковий кут.» Він відчув, як щоки червоніють, неохоче узяв пергамена з рук маестра і зморщив чоло над письмом. Жодного слова він не розібрав, та під візерунчастим підписом побачив знайому воскову печатку: триголового дракона дому Таргарієн. Королівську печатку. Він дивився на якусь королівську грамоту. Дунк поводив головою з боку в бік, аби здавалося, що він читає.

— Тут є одне слово, яке я до пуття не розберу, — пробурмотів він. — Підійди-но, Яйку, в тебе очі гостріші за мої.

Хлопчик миттю кинувся до нього.

— Яке саме, пане? — Дунк тицьнув пальцем. — Оце? Зрозуміло.

Яйк швидко прочитав грамоту, підняв очі на Дунка і ледь помітно кивнув.

«То це її річка. В неї є писана грамота.» Дунк відчув себе так, наче його вдарили у живіт. Власна печатка короля.

— Це ж… тут має бути якась помилка. Сини старого лицаря загинули за короля, чому ж його милість забрали річку?

— Якби король Даерон мав менш ласкаву вдачу, старий втратив би разом з річкою і голову.

Півудара серця Дунк не міг дотямити, про що йдеться.

— Тобто?

— Тобто моя пані кажуть, — відповів маестер Керрік, — що пан Явтух Осгрей — бунтівник і зрадник.

— Пан Явтух став на бік чорного дракона замість червоного, бо сподівався, що король Чорножар поверне йому землі та замки, які Осгреї втратили за королів Таргарієнів, — пояснила пані Роганна. — Головним чином він хотів Холоднокоп. Сини його заплатили за батькову зраду кров’ю свого життя. Коли він привіз додому їхні кістки та віддав єдину дочку людям короля за заручницю, його дружина кинулася з верхівки Стояку. Певно, про це вам пан Явтух розповісти забув?

Попередня
-= 27 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!