Слава ЗСУ!

Вона сумно посміхнулася.

— Саме так я й гадала.

«Чорний дракон. Ти присягнув на мечі зрадникові, бовдунк. Їв зрадницький хліб, спав під зрадницьким дахом.»

— Мосьпані… — вичавив він із себе, — але ж чорний дракон… то було п’ятнадцять років тому. А ми тут, зараз, і в нас посуха. Хай пан Явтух — колишній зрадник, але ж вода йому потрібна.

Червоняста Вдовиця підвелася та розправила спідниці.

— Тоді хай ревно молиться про дощ.

Саме тоді Дунк пригадав останні слова Осгрея у лісі.

— Якщо ви не хочете віддати йому частину води заради нього самого, то хоча б заради сина.

— Сина?

— Його сина Аддама. Він служив вашому батькові джурою та зброєносцем.

Обличчя пані Роганни застигло, мов камінь.

— Підійдіть-но ближче.

Він не знав, що це має означати, тому підкорився. Поміст додав їй доброго ступня зросту, та все ж Дунк височів над хазяйкою замку, мов башта.

— Станьте на коліна, — мовила вона. Він став.

Мала пані підкріпила свого ляпаса усією силою та вагою. А сили в неї виявилося більше, ніж здавалося з виду. Дункова щока спалахнула полум’ям, у роті з’явився присмак крові з розбитої губи, хоча, звісно, дуже скалічити його вона не змогла. Якусь мить Дунк гадав схопити її за косу, перехилити через коліно та нахльоскати по сідницях, наче розбишацьке дівчисько. «Але ж тоді вона заверещить, прибіжать два десятки лицарів та вб’ють мене.» 

— Ви смієте просити заради Аддама? — Її ніздрі роздулися, як в дракона. — Забирайтеся з Холоднокопу, пане лицарю. Негайно.

— Та я ж не…

— Забирайтеся геть, бо я знайду для вас належного мішка. Ба навіть сама пошию! Перекажіть панові Явтуху, щоб видав мені лицаря Беніса Бурощита назавтра ж. Бо інакше я сама прийду по нього з вогнем та мечем. Ви зрозуміли мене? З вогнем та мечем!

Септон Сефтон узяв Дунка за плече та притьмом випровадив за двері. Яйк не відставав.

— Дуже нерозумно, — шепотів товстий септон, поки вів їх до сходів. — Надзвичайно нерозумно. Згадати ім’я Аддама Осгрея…

— Пан Явтух казав, що вона дуже прихилилася до хлопця.

— Прихилилася? — Септон важко пирхнув. — Та вона його кохала до нестями, а він її. Між ними сталося хіба що кілька поцілунків, але саме по ньому вона лементувала після Червонотрав’я, а не по чоловікові, якого ледве знала. Вона звинувачує пана Явтуха в його смерті, та й немарно. Малому було лише дванадцять років.

Дунк знав, що таке рана на серці. Коли хтось згадував про Ясенбродську луку, він думав про трьох добрих лицарів, що віддали своє життя за його ногу. І йому завжди боліло.

— Перекажіть пані, що я не бажав зробити їй боляче. Попросіть від мене вибачення.

— Я зроблю все, що зможу, — відповів септон Сефтон, — але ви маєте переконати пана Явтуха, аби доправив Беніса, і то якнайшвидше. Інакше всім буде зле. Дуже, дуже зле.

XIII

Аж коли стіни та башти Холоднокопу зникли позаду них на заході, Дунк нарешті обернувся до Яйка і спитав:

— Що там написано, у тій грамоті?

— То привілей на землі та статки, пане. Князеві Виману Тенетнику від короля. За вірну службу під час останнього повстання князеві Виману та його нащадкам віддається повне право на річку Клітчасту від її витоку в Підковних Пагорбах до берегів озера Листопадного. Ще сказано, що князь Виман з нащадками мають право брати на своє бажання у Гаковому Гаю червоного та чорного звіра, а також зайців, і зрізати там двадцять дерев щороку.

Хлопчик відкашлявся та продовжив.

— Утім, привілей є тимчасовим. Грамота каже, що коли панові Явтуху трапиться скінчити життя без спадкоємця чоловічої статі, то Стояк вважатиметься відумерлим і повернеться короні, а права князя Тенетника на цьому скінчаться.

«Тисячу років вони були воєводами північного прикордоння.»

— Тобто старому панові лишили вежу, щоб у ній померти.

— Ще й голову на плечах, — додав Яйк. — Його милість залишили панові голову. Хоча він бунтував проти корони.

Дунк скоса зиркнув на хлопця.

— А ти що, радше відтяв би її?

Яйк задумався.

— Інколи при дворі я услуговував на засіданнях малої ради. Радники, бувало, сперечалися про такі речі. Дядько Баелор казав, що зі шляхетним ворогом краще чинити милосердно. Якщо ворог потерпить поразку, але сподіватиметься на прощення, то складе зброю та схилить коліно. А інакше битиметься до останньої краплі крові й занапастить ще немало вірних чи невинних людей. Але князь Кровокрук заперечував. Казав, що коли пробачаєш бунтівників, то тільки сієш зерна нових бунтів.

У голосі малого бринів сумнів.