Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

Він повернувся до Грома і знову заліз у сідло.

— Яйку, повертайся до Стояка з нашим вином. А я поїду гляну, що трапилося з водою.

— Наче річки вперше пересихають, — зазначив Беніс.

— От я й хочу подивитися…

— Як ото дивився під камінь? А ти не перевертай каміння, пане Бовдунк. Хіба знаєш, що з-під нього може вилізти? У Стояку для нас постелені добрі солом’яники. Майже щодня дають яйця на обід. Ще й робити нічого не треба, хіба що слухати, як пан Лантух просторікує про свою колишню велич. Хай так усе і лишається, кажу тобі. Висох струмок, та й грець із ним.

Але чого-чого, а впертості Дункові не бракувало.

— Пан Явтух чекає на своє вино, — мовив він до Яйка. — Розкажеш йому, куди я поїхав.

— Розкажу, пане.

Яйк смикнув Маестра за повід, мул смикнув вухами, але хутко рушив з місця. Він теж прагнув якнайскоріше скинути зі спини ті барила. Дунк його цілком розумів.

Коли в струмку ще була вода, він протікав на північний схід, тому Дунк повернув Грома на південний захід. Не проїхав він і кількох кроків, як Беніс наздогнав його і рушив поруч.

— Треба ж наглянути, щоб тебе не повісили. — Він запхав до рота новий жмут кислолисту. — За отим гайком піщаної верби увесь правий берег — то павуча земля.

— Гаразд, поїду по нашому боці.

Дунк не хотів халепи від господарки на Холоднокопі. У Стояку про неї казали недобре, кликали Червонястою Вдовицею, бо власних чоловіків та, мовляв, поклала у землю немало. Старий Сем Горбик патякав, що вона — відьма, отруйниця, а чи й гірше. Два роки тому вона послала своїх служивих лицарів через струмок, аби схопити Осгреєвого чоловічка за крадіжку овець.

— Коли наш ласкавий пан самі поїхали до Холоднокопу вимагати його назад, то їм сказали шукати неборака на дні рову, — розказував Сем. — Удовиця наказала зашити бідолаху Дейка у лантух каміння, та й потопити. Опісля того пан Явтух найняли пана Беніса на службу, аби той відганяв павуків од нашої землі.

Під палючим сонцем Грім ішов неквапним, рівним кроком. Небо було синє, пронизливе, без жодної хмаринки. Русло річки вихилялося між кам’янистих острівців та поодиноких верб крізь голі брунатні пагорби та поля мертвого або вмираючого збіжжя.

Через годину дороги від мосту вони опинилися на краю невеличкого ліску, що належав Осгреєві та звався Гаковим Гаєм. Здалеку його зелень вабила до себе і викликала в Дунка марення про тінисті галявинки, дзюрчання струмків і таке інше. Але зблизька дерева виявилися хирлявими, покрученими, з понурим обвислим гіллям. Деякі з великих дубів поскидали листя, половина сосен стояла бура, як пан Беніс, і підперезана поясами з висохлої мертвої глиці. «Дедалі гірше», подумав Дунк. «Бодай одна іскра, і все тут спалахне, мов губка.»

Втім, поки що підлісок уздовж річки Клітчастої тримався міцно. У ньому сплуталися в один суцільний безлад терен, кропива, зарості білої шипшини і молодої верби. Щоб не продиратися крізь кущі, вони перетнули сухе русло на бік Холоднокопу, де ліс був вирубаний задля пасовиська. Тут серед бурої посохлої трави та зів’ялих квіток силувалися знайти щось їстівне кілька чорноносих овець.

— Немає тварюки, тупішої за вівцю, — зазначив пан Беніс. — Вони тобі, бовдунку, часом не родичі?

Дунк не відповів, і той знову зареготав своїм курячим сміхом.

Ще за три верстви на південь вони натрапили на загату. Не надто велику, але міцну. Через струмок від берега до берега були перекинуті дві добрячі дерев’яні загорожі зі стовбурів дерев, на яких ще лишилася кора. Простір між ними був засипаний камінням впереміш із землею та добре притоптаний. Позаду греблі потік піднімався берегом та стікав у рівчак, прокопаний крізь поля пані Тенетник. Дунк звівся у стременах, аби глянути пильніше. Блиск сонця на воді видав наявність іще двох десятків менших каналів, що розбігалися на всі боки, наче павутиння. «То вони крадуть нашу річку.» Видовище розлютило його, а надто коли він зрозумів, що дерева для загати напевне вкрали з їхнього ж Гакового Гаю.

— От бачиш, у що ти вляпався, бовдунк, — мовив Беніс. — Не міг змиритися, що струмок висох собі сам. Почалося все з води, а скінчиться кров’ю. Твоєю та моєю, до речі.

Бурий лицар витяг меча.

— Та що поробиш, якось вже буде. Онде твої трикляті копачі. Треба напустити на них трохи страху.

З цими словами він вдарив муцика острогами і загалопував крізь траву.

Дункові залишалося тільки поїхати слідом. При боці в нього висів меч-півторак пана Арлана — довгий, прямий, надійний сталевий клинок. Якщо ці копачі канав мають хоч краплю здорового глузду, то втечуть. Громові копита розкидали на всі боки грудки грязюки.

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!