Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

Один чолов’яга кинув лопату, забачивши лицарів, та інші не поворухнулися. Було їх зо два десятки: високих та низьких, молодих та старих, спечених сонцем до брунатної кірки. Беніс стишив крок, а вони стали нерівною лавою, стискаючи в руках кайла та лопати.

— Це земля Холоднокопу! — закричав один.

— А це річка Осгрея, — вказав Беніс мечем. — Хто поставив цю кляту загату?

— Маестер Керрік, — відповів один молодий копач.

— Ні, — заперечив старий. — Те сіре щеня тицяло пальцем і казало, що робити. А ставили ми.

— Ну то й розваліть її до дідька так само, як поставили.

Копачі дивилися похмуро та виклично. Один витер піт з лоба тилом долоні. Але ніхто не вимовив ані слова.

— Ви, вражі сини, щось недочувати стали, — заявив Беніс. — Чи мені вухо комусь відрубати? Або два? Кому першому?

— Це земля Тенетників. — Старий копач був кощавий, зігнутий і впертий, як пень. — Ви тут чужі. Відріжете комусь вухо — пані втопить вас у мішку.

Беніс під’їхав ближче.

— Не бачу тут жодної пані, лише одного язикатого хлопа.

Він тицьнув у голі бурі груди копача вістрям меча. З’явилася намистина крові.

Це було вже занадто.

— Прибери меча, — попередив Дунк. — Він не винуватий. Роботою керував маестер.

— Це для збіжжя, пане лицарю, — мовив капловухий копач. — Пшениця сохла, отож маестер наказав. І груші теж сохнуть.

— То й вибирайте, кому здохнути: грушам чи вам.

— А ви нас не лякайте, — мовив старий.

— Отакої? — Беніс свиснув мечем у повітрі, розпанахавши щоку старого від вуха до щелепи. — А я кажу: чи груші повиздихають, чи ви.

Кров копача потекла обличчям.

«Ой леле, не слід було так чинити.» Але Дунк проковтнув свою лють. Зараз вони з Бенісом стояли на одному боці.

— Геть звідси, ви усі! — закричав він на копачів. — Тікайте до замку вашої пані!

— Тікайте! — підхопив пан Беніс.

Троє впустили реманент і втекли, хутко приминаючи траву. Але інший чолов’яга, кремезний та зчорнілий на сонці, підняв кайло і мовив:

— Та їх же тільки двоє.

— Заступами проти мечів багато не повоюєш, Йоргене, — гукнув старий, тримаючись за щоку. Кров стікала йому між пальців. — А ви не думайте, що вам це так подарують!

— Ще бодай слово, і я не подарую тобі!

— Ми не бажали вам зла, — мовив Дунк, дивлячись старому в скривавлене обличчя. — Нам потрібна тільки наша вода. Перекажіть вашій пані.

— Авжеж перекажемо, пане, — пообіцяв кремезний з кайлом. — Будьте певні.

III

Додому вони рушили просто через глушину Гакового Гаю, вдячні за ріденьку тінь, що її давали дерева. Хоча все одно спеклися. У лісі мали бути олені, але з живих створінь лицарі побачили самих лише мух. Вони вилися навколо Дункового обличчя, повзали Громові просто по очах, викликаючи скажену лють велетенського коня. Повітря стояло нерухоме, задушливе. У Дорні дні також були сухі, але ж ночами зате бувало так холодно, що і в кобеняку замерзнеш. А тут у Обширі, аж куди північніше, ночі стоять не надто прохолодніші за дні.

Пірнаючи під навислу гілку, Дунк зірвав з неї листка та розтер між пальців. Листок розсипався пилом, наче тисячолітній пергамен.

— Дарма ви поранили того чоловіка, — мовив він до Беніса.

— Та трохи чиркнув по щоці, аби навчити чемності, ото й усе. А мав би горлянку врізати! Та вони б тоді кинулися врозтіч, мов зайці. Довелося б усіх доганяти та конями давити.

— Ви убили б двадцятьох людей? — недовірливо перепитав Дунк.

— Двадцять двох. На двох більше, ніж у тебе пальців на руках та ногах, бовдунку. Їх треба вбивати усіх, бо інакше базікатимуть.

Вони об’їхали повалені дерева.

— Треба було сказати панові Лантуху, що його сцяний струмок знищила посуха, ото і усе.

— Панові Явтуху. То ви б йому збрехали?

— Еге ж, а чого б ні? Хто йому правду скаже? — Беніс вишкірив мокрі червоні зуби. — Пан Лантух ніколи не виходить зі своєї вежі, тільки до хлопців у ожину.

— Служивий мечник має казати панові правду.

— Є одна правда, а є інша, бовдунку. Є така, яку казати не треба. — Він сплюнув. — Посуху насилають боги. Хоч дупу собі розірви, а проти богів нічого не вдієш. А от проти Червонястої Вдовиці… ми скажемо Лантуху, що та сука відвела його воду, і він стане дибки, бо честь накаже йому забрати воду назад. От побачиш: він забере собі в голову, що має щось зробити.

— А таки має. Нашим селянам потрібна вода для полів.

— Нашим селянам?! — Пан Беніс заїржав ослячим сміхом. — Чи не зробив пан Явтух, бува, тебе спадкоємцем, поки я до вітру ходив? Скільки, гадаєш, в тебе селян? Десятеро? Еге ж. Рахуючи дурнуватого синочка Косоглазої Джейни, який не знає, з котрого кінця братися за сокиру. Висвяти у лицарі кожного з них, і ти матимеш половину від лицарів Вдовиці. Це ще не рахуючи зброєносців, лучників та решти. А щоб порахувати їх усіх, знадобляться не тільки твої руки-ноги, а ще й твого лисого малого.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!