Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Один чолов’яга кинув лопату, забачивши лицарів, та інші не поворухнулися. Було їх зо два десятки: високих та низьких, молодих та старих, спечених сонцем до брунатної кірки. Беніс стишив крок, а вони стали нерівною лавою, стискаючи в руках кайла та лопати.
— Це земля Холоднокопу! — закричав один.
— А це річка Осгрея, — вказав Беніс мечем. — Хто поставив цю кляту загату?
— Маестер Керрік, — відповів один молодий копач.
— Ні, — заперечив старий. — Те сіре щеня тицяло пальцем і казало, що робити. А ставили ми.
— Ну то й розваліть її до дідька так само, як поставили.
Копачі дивилися похмуро та виклично. Один витер піт з лоба тилом долоні. Але ніхто не вимовив ані слова.
— Ви, вражі сини, щось недочувати стали, — заявив Беніс. — Чи мені вухо комусь відрубати? Або два? Кому першому?
— Це земля Тенетників. — Старий копач був кощавий, зігнутий і впертий, як пень. — Ви тут чужі. Відріжете комусь вухо — пані втопить вас у мішку.
Беніс під’їхав ближче.
— Не бачу тут жодної пані, лише одного язикатого хлопа.
Він тицьнув у голі бурі груди копача вістрям меча. З’явилася намистина крові.
Це було вже занадто.
— Прибери меча, — попередив Дунк. — Він не винуватий. Роботою керував маестер.
— Це для збіжжя, пане лицарю, — мовив капловухий копач. — Пшениця сохла, отож маестер наказав. І груші теж сохнуть.
— То й вибирайте, кому здохнути: грушам чи вам.
— А ви нас не лякайте, — мовив старий.
— Отакої? — Беніс свиснув мечем у повітрі, розпанахавши щоку старого від вуха до щелепи. — А я кажу: чи груші повиздихають, чи ви.
Кров копача потекла обличчям.
«Ой леле, не слід було так чинити.» Але Дунк проковтнув свою лють. Зараз вони з Бенісом стояли на одному боці.
— Геть звідси, ви усі! — закричав він на копачів. — Тікайте до замку вашої пані!
— Тікайте! — підхопив пан Беніс.
Троє впустили реманент і втекли, хутко приминаючи траву. Але інший чолов’яга, кремезний та зчорнілий на сонці, підняв кайло і мовив:
— Та їх же тільки двоє.
— Заступами проти мечів багато не повоюєш, Йоргене, — гукнув старий, тримаючись за щоку. Кров стікала йому між пальців. — А ви не думайте, що вам це так подарують!
— Ще бодай слово, і я не подарую тобі!
— Ми не бажали вам зла, — мовив Дунк, дивлячись старому в скривавлене обличчя. — Нам потрібна тільки наша вода. Перекажіть вашій пані.
— Авжеж перекажемо, пане, — пообіцяв кремезний з кайлом. — Будьте певні.
III
Додому вони рушили просто через глушину Гакового Гаю, вдячні за ріденьку тінь, що її давали дерева. Хоча все одно спеклися. У лісі мали бути олені, але з живих створінь лицарі побачили самих лише мух. Вони вилися навколо Дункового обличчя, повзали Громові просто по очах, викликаючи скажену лють велетенського коня. Повітря стояло нерухоме, задушливе. У Дорні дні також були сухі, але ж ночами зате бувало так холодно, що і в кобеняку замерзнеш. А тут у Обширі, аж куди північніше, ночі стоять не надто прохолодніші за дні.
Пірнаючи під навислу гілку, Дунк зірвав з неї листка та розтер між пальців. Листок розсипався пилом, наче тисячолітній пергамен.
— Дарма ви поранили того чоловіка, — мовив він до Беніса.
— Та трохи чиркнув по щоці, аби навчити чемності, ото й усе. А мав би горлянку врізати! Та вони б тоді кинулися врозтіч, мов зайці. Довелося б усіх доганяти та конями давити.
— Ви убили б двадцятьох людей? — недовірливо перепитав Дунк.
— Двадцять двох. На двох більше, ніж у тебе пальців на руках та ногах, бовдунку. Їх треба вбивати усіх, бо інакше базікатимуть.
Вони об’їхали повалені дерева.
— Треба було сказати панові Лантуху, що його сцяний струмок знищила посуха, ото і усе.
— Панові Явтуху. То ви б йому збрехали?
— Еге ж, а чого б ні? Хто йому правду скаже? — Беніс вишкірив мокрі червоні зуби. — Пан Лантух ніколи не виходить зі своєї вежі, тільки до хлопців у ожину.
— Служивий мечник має казати панові правду.
— Є одна правда, а є інша, бовдунку. Є така, яку казати не треба. — Він сплюнув. — Посуху насилають боги. Хоч дупу собі розірви, а проти богів нічого не вдієш. А от проти Червонястої Вдовиці… ми скажемо Лантуху, що та сука відвела його воду, і він стане дибки, бо честь накаже йому забрати воду назад. От побачиш: він забере собі в голову, що має щось зробити.
— А таки має. Нашим селянам потрібна вода для полів.
— Нашим селянам?! — Пан Беніс заїржав ослячим сміхом. — Чи не зробив пан Явтух, бува, тебе спадкоємцем, поки я до вітру ходив? Скільки, гадаєш, в тебе селян? Десятеро? Еге ж. Рахуючи дурнуватого синочка Косоглазої Джейни, який не знає, з котрого кінця братися за сокиру. Висвяти у лицарі кожного з них, і ти матимеш половину від лицарів Вдовиці. Це ще не рахуючи зброєносців, лучників та решти. А щоб порахувати їх усіх, знадобляться не тільки твої руки-ноги, а ще й твого лисого малого.
