Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

— Сподіваюся хоча б, що ви не затіяли якусь дурницю, на зразок вистежити Беніса, — мовив септон Сефтон. — Ви такі побиті та зранені, що я боявся б за вас, якби ви перестріли його зараз.

«Беніс», гірко подумав Дунк, «семиклятий Беніс». Поки Дунк бився на смерть посеред річки, Беніс зв’язав Сема Горбика з дружиною, обнишпорив Стояк знизу доверху і втік з усім цінним, що знайшов: від свічників і зброї до старого Осгреєвого срібного келиха та невеличкої калитки грошей, яку старий ховав у світлиці за побитими пліснявою гобеленами. Колись Дунк таки сподівався зустріти пана Беніса Бурощита знову, і тоді…

— Беніс зачекає.

— То куди ви прямуєте? — Септон рвучко дихав поруч. Дунк навіть з ковінькою шкутильгав так широко, що товстунові було важко втримати крок.

— До Файного острова. До Гаренголу. На Тризуб. Заплоти є усюди. — Дунк здвигнув плечима. — Завжди хотів побачити Стіну.

— Стіну?! — Септон різко спинився, а тоді заволав, благально простягши руки під дощем. — Ви засмучуєте мене, пане Дункане! Моліться, пане, моліться Стариці, аби вона освітила вам вірний шлях!

Дунк навіть кроку не стишив.

Пані чекала на нього у стайні коло жовтих пакунків сіна у зеленому, як літо, вбранні.

— Пане Дункане, — привіталася вона, щойно Дунк пропхався до дверей. Її руда коса висіла спереду, кінець лоскотав стегна. — Як добре бачити, що ви звелися на ноги.

«А на спині ви мене й не бачили», подумав він.

— Мосьпані. Що привело вас до стайні? Для прогулянки верхи трохи сирувато.

— Можу сказати й вам те саме.

— То це вам Яйк розпатякав?

«Я винен хлопчині ще одного ляща.»

— Радійте, що так, бо інакше вас притягли б назад силою. Жорстоко з вашого боку никати, як злодій, і навіть не попрощатися.

«Але ж вона жодного разу не з’явилася, поки про мене дбав маестер Керрік. Жодного.»

— Зелений колір вам пасує, мосьпані, — мовив він. — Підкреслює колір очей.

Він незграбно сперся на ковіньку, аби полегшити ногу.

— А я по коня прийшов.

— Вам не обов’язково їхати. Для вас є посада у замку — сотник замкової сторожі — яку ви зможете посісти, коли видужаєте. А Яйк хай приєднується до інших зброєносців. Хто він такий, ніхто не дізнається.

— Красно дякую, мосьпані, але ні. — Грім стояв у стійлі за десяток загорож звідти. Дунк пошкутильгав до нього.

— Прошу вас, пане, подумайте. Часи зараз небезпечні. Навіть для драконів та їхніх друзів. Залиштеся хоча б до видужання.

Вона пішла поруч із ним.

— Пан Явтух теж би втішився. Він вас дуже любить.

— Так, любить, — погодився Дунк. — Якби його дочка була жива, він би видав її за мене. Тоді б ви через шлюб стали моєю вельможною матір’ю. А я ж ніколи не мав матері, ще й такої вельможної.

Якусь мить здавалося, що пані Роганна знову дасть йому ляпаса. «А може, підіб’є ногою ковіньку.»

— Ви розлючені на мене, пане, — мовила вона. — Дозвольте якось віддячити за вашу добрість.

— Гаразд, — мовив він, — допоможіть засідлати Грома.

— Я маю на думці щось інше.

Вона простягла до нього руку. Веснянкувату, з сильними тонкими пальцями. «Можу ручитися, вона уся з ніг до голови у веснянках.»

— Чи добре ви знаєтеся на конях?

— Я їжджу на одному з них.

— На старому огирі, виведеному для бою. Не надто швидкому, ще й норовливому. В дорозі на такому незручно.

— В дорозі я мушу обирати між ним і оцими двома. — Дунк вказав собі на ноги.

— Ноги в вас немаленькі, — зазначила вона. — І руки чималі. Гадаю, в вас усе велике. Ви занадто великі для більшості дорожніх кобил. Під вами вони б виглядали, як бахмутики. Але новий румак для бою, дебелий та прудкий, вам би не завадив. А на доданок для дороги — дорнійський піщаний, особливої витривалості.

Вона вказала на стійло поруч із Громовим.

— Можна не коня, а кобилу. Наприклад, отаку.

Гніда кобилка мала ясні очі та довгу вогняну гриву. Пані Роганна видобула з рукава морквину і попестила красуні голову, поки годувала її.

— Тільки пальці не відкуси, — мовила вона до кобилки, а тоді обернулася до Дунка. — Я кличу її Полум’янка, але ви можете дати інше ім’я. Якщо хочете, назвіть Дякою.

Якусь мить Дунк не міг знайти слів. Він сперся на ковіньку і дивився на гніду виряченими очима. Вона була надзвичайна, краща за будь-якого коня, що його колись мав старий лицар. «Тільки погляньте на ці стрункі ноги — прудкішої за неї годі шукати.»

— Я вирощую таких заради краси та швидкості.

Він повернувся до Грома.

— Я не можу її взяти.

— Чому?

— Занадто шляхетної породи для мене. Ну, ви розумієте.

Попередня
-= 42 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!