Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Служивий мечник

Пан Явтух витріщився на щита Малого Лева.

Дунк прочистив горло.

— Мосьпане, тут ще така справа… ми той, натрапили на копачів, ну і…

— Дунку, не надокучай його мосці всякими дурницями, — попередив Беніс. — Ну, повчив я одного тупака чемності, ото і все.

Пан Явтух гостро зиркнув на нього.

— Як саме повчили?

— Та мечем, як іще. Дряпнув трохи по щоці, ото і все, мосьпане.

Старий лицар довго дивився на нього.

— Це ви… це ви нерозважливо вчинили, пане мій. Та жінка має павуче серце. Замордувала трьох чоловіків. Усі її брати померли ще в пелюшках. П’ятеро їх було. Чи шестеро, не пригадаю вже. Вони стояли між нею та замком. Не сумнівайтеся, вона батогами здере шкіру з будь-якого хлопа, що їй не догодить. Але щоб ви самі порізали її людину… ні, такої образи вона не подарує. Це вже напевне. Вона вимагатиме вашої крові, як вимагала Лимової.

— Дейкової, мосьпане, — відповів пан Беніс. — Красно прошу вельможного пана пробачити мені, ви його знали, а я ні, та все ж його звали Дейком.

— З вашої ласки, пане, я можу поїхати до Золотогаю та розповісти князеві Рябину про цю загату, — мовив Дунк. Від Рябина, свого зверхнього володаря, тримали землю і старий лицар, і Червоняста Вдовиця.

— Рябину? Ні, там ви помічі не знайдете. Сестра князя Рябина вийшла заміж за Вендела, брата у перших пана Вимана, тож він є родичем Удовиці. А до того ж він мене недолюблює. Пане Дункане, назавтра ви маєте об’їхати мої села й зібрати усіх повнолітніх чоловіків, що можуть тримати зброю. Я старий, та ще не мертвий. Я покажу тій жінці, що клітчастий лев ще має кігті!

«Аж два», похмуро подумав Дунк, «і один з тих кігтів — я».

V

На землі пана Явтуха сяк-так животіли три крихітні села: три невеличкі купки хатин, загонів для овець та свиней. Найбільше могло похвалитися септом з однієї кімнатки під солом’яним дахом, де на стінах вугіллям були нашкрябані грубі подоби ликів Седмиці. Жмуд — зігнутий навпіл старий свинопас, який колись бував у Старограді — кожної седмиці очолював у септі поклоніння. Двічі на рік туди навідувався справжній септон, аби відпустити гріхи в ім’я Матері. Простий люд наче й радів, що його звільняють з лабетів гріха, та прихід септона все одно проклинав, бо його доводилося годувати.

Поява Дунка з Яйком їх теж не надто втішила. Дунка у селах знали — якщо не з імені, то хоча б як нового лицаря на службі пана Явтуха — але жодного разу й кухля води не подали. Чоловіки головним чином робили у полі, тому назустріч їм із хатин повилізали жінки й діти, а ще кілька дідів, що вже не мали сил до праці. Яйк віз корогву Осгреїв — клітчастого зелено-золотого лева навстоячки на білому полі.

— Ми прибули зі Стояка скликати до пана Явтуха його вірних підданих, — повідомив Дунк селянам. — Кожен чоловік від тринадцяти до п’ятдесяти років, здатний тримати зброю, має з’явитися до вежі назавтра вранці.

— Це що, війна? — запитала одна кощава жінка, в якої двоє дітей ховалися за спідницями, а ще одне немовля смоктало груди. — Знову чорний дракон нагодився, абощо?

— Немає тут ніяких драконів, ані чорних, ані червоних, — відповів їй Дунк. — Справу вирішують між собою клітчастий лев та павучиха. Червоняста Вдовиця відвела собі вашу воду.

Жінка кивнула, але зиркнула скоса, коли Яйк зняв бриля і став ним обвіюватися.

— Ти ба, в малого катма волосся. Чи він хворий?

— Він голений, — відповів Яйк, надів бриля, повернув Маестра та рушив геть.

Того дня малий мав кепський настрій. Ще й слова не сказав, відколи вони від'їхали. Дунк торкнувся Грома острогами й швидко нагнав мула.

— Чи ти, часом, не образився, що я вчора не став на твій бік проти пана Беніса? — спитав він свого насупленого зброєносця по дорозі до наступного села. — Він мені до душі не більше, аніж тобі, але ж є лицарем. Ти маєш розмовляти до нього, як належить.

— Я ваш зброєносець, а не його, — відповів хлопець. — Він брудний та чорноротий, а ще він мене щипає.

«Якби він знав, хто ти такий, то обісцяв би собі ноги при самій думці торкнутися тебе бодай пальцем.»

— Мене він теж колись щипав.

Дунк вже й забув про те, поки Яйкові слова не повернули йому спогади. Свого часу пан Беніс та пан Арлан були в загоні лицарів, найнятих дорнійським купцем, аби убезпечити собі проїзд із Ланіспорта до Великокняжого Проходу. Дунк тоді був не старший за Яйка, хоча вже вищий. «Як ущипне, бува, за руку, то аж синця лишить. Пальці-бо мав, як залізні кліщі, але я тоді панові Арлану не жалівся.» Поблизу Камінного Септу один з лицарів загону зник, і подейкували, що Беніс його випатрав після сварки між ними.

Попередня
-= 8 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!