Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

— Саме так я й розгадав цю загадку.

— А попередження... воно надійшло від неї?

— Авжеж, від неї.

В мороці, що так довго оточував мене, вималювалися обриси якоїсь страхітливої підлоти.

— Але чи впевнені ви в цьому, Холмсе? Звідки ви дізналися, що ця жінка — дружина Степлтона?

— А звідти. Коли Степлтон зустрівся з вами вперше, він настільки забувся, що розповів вам шматок своєї справжньої біографії,— мені здається, він встиг безліч разів пошкодувати про це. Так, колись у нього справді була школа на Півночі Англії. А немає ж нічого легшого, ніж знайти директора школи. Для цього існують шкільні агентства, з допомогою яких можна встановити особу всякого, хто мав стосунок до цієї професії. Я навів довідки і виявилося, що в одній школі відбулися просто жахливі події і що чоловік, якому вона належала,— прізвище в нього було інше — втік разом із своєю дружиною. Прикмети цих людей цілком збіглися з прикметами Степлтонів. А коли я дізнався, що він захоплювався ентомологією, всі мої сумніви остаточно розвіялися.

Темрява, що огортала мене, почала потроху світлішати, проте багато що ще ховалося в тіні.

— Якщо ця жінка справді його дружина, то до чого тут місіс Лаура Лайонз? — спитав я.

— Це один з тих пунктів, на які ви пролили світло своїми пошуками. Після вашої розмови з тією дамою ситуація стала набагато зрозумілішою. Я раніше не знав, що місіс Лаура Лайонз збирається розлучитися із своїм чоловіком. Якщо це так, то, маючи Степлтона за неодруженого, вона, очевидно, розраховує піти за нього заміж.

— А що буде, коли вона зрозуміє свою помилку?

— Ну, тоді вона може неабияк стати нам у пригоді. Завтра ми обидва — і це наш найперший обов'язок,— повинні побачитися з нею. Чи не здається вам, Вотсоне, що ви надто надовго покинули свого підопічного? Ваше місце в баскервільському замку.

На заході згасли останні червоні спалахи, і на пустище опустилася ніч. На фіолетовому небі мерехтіло кілька ледь помітних зірок.

— І останнє запитання, Холмсе,— сказав я, підводячись,— нам не треба нічого приховувати один від одного.

Що все це означає? Що йому потрібно?

Холмс відповів, притишивши голос:

— Йому потрібне вбивство, Вотсоне,— витончене, заздалегідь обмірковане навмисне вбивство. Не розпитуйте мене про подробиці. Він ось-ось потрапить у мої сіті, хоч уже встиг обплутати сера Генрі своїми. З вашою допомогою він уже майже у мене в руках. Нам тепер загрожує тільки одна небезпека. Він може завдати удару раніше від нас. Ще один день, найбільше два, і я завершу необхідну роботу, а до того пильнуйте свого підопічного так, як любляча мати пильнує хвору дитину. Ваша сьогоднішня відсутність у баскервільському замку цілком себе виправдала, а проте я хотів би, щоб ви не відходили від сера Генрі й на крок. Слухайте! Моторошний зойк — довгий зойк жаху й болю розітнув тишу пустища. Від цього страхітливого крику в мене аж кров у жилах похолола.

— О Боже! — видихнув я. — Що це таке? Що це?

Холмс схопився з місця, і його темна атлетична постать

вималювалася в отворі дверей — він зупинився там, зсутуливши плечі, витягнувши голову вперед і напружено вдивляючись у темряву.

— Тихше! — прошепотів він. — Тихше!

Цей крик, гучний і несамовитий, долинув до нас звіддаля з похмурої рівнини. Аж ось він почувся ближче, став ще гучнішим і благальнішим.

— Де це? — пошепки спитав Холмс, і з того, як у нього зірвався голос, я зрозумів, що й він, людина із залізними нервами, приголомшений до глибини душі. — Де це кричать, Вотсоне?

— Здається, там,— показав я рукою в темряву.

— Ні, ось там!

Болісний крик знову розітнув нічну тишу, цього разу ще гучніше й ближче. І до нього долучився якийсь новий звук — глухе, притишене гарчання, досить мелодійне і водночас загрозливе, воно лунало то дужче, то слабше, нагадуючи безперервний гомін моря.

— Це собака! — вигукнув Холмс. — Ану, Вотсоне, біжімо

туди. Боже милий, аби тільки встигнути!

Він швидко побіг у пустище, я кинувся слідом за ним, не відстаючи й на крок. І раптом десь близько просто попереду нас за уламками скель розлігся останній розпачливий зойк, за ним почувся глухий звук падіння чогось важкого. Ми зупинилися, прислухаючись. Але більше ніщо не порушувало безгоміння тихої ночі.

Я побачив, як Холмс, немов знавіснілий, схопився за голову. Потім тупнув ногою.

— Він випередив нас, Вотсоне. Ми спізнилися.

— Ні, ні, цього не може бути!

— Дурний я, що зволікав. А ви, Вотсоне, можете подивитися, чим закінчилося ваше нехтування своїм обов'язком!

Але, Богом присягаюся, якщо трапилося найгірше, ми йому відплатимо!

Попередня
-= 51 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!