Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Собака Баскервілів

Ми кинулися бігти наосліп у темряві туди, звідки почувся цей жахливий звук, наштовхуючись на валуни, продираючись крізь кущі дроку, насилу видираючись на схили горбів і збігаючи ними вниз. На кожному підвищенні Холмс пильно озирався навколо, але пустище тонуло в мороці, і на його похмурому просторі не помітно було ніякого руху.

— Ви що-небудь бачите?

— Анічогісінько.

— Але стривайте! Що це?

До нас долинув притишений стогін. Ось він почувся знову, ліворуч від нас! Пасмо скель з того боку закінчувалося прямовисною стіною, що височіла над усипаним камінням схилом. І на тому схилі ми побачили щось темне, неправильної форми. Коли ми підбігли ближче, темний предмет набрав чіткіших обрисів. Це була людина, вона лежала долілиць, підвернувши під якимось жахливим кутом голову, підвівши плечі й випнувши спину так, наче робила сальто. Поза ця була вкрай безглузда, і тому в першу мить я не зрозумів, що чув уже передсмертний стогін. Ні шереху, ні звуку не доходило до нас від темної постаті, над якою ми схилилися. Холмс доторкнувся до тіла, скрикнув від жаху і відсмикнув руку. Вогник сірника, якого він витер, освітив його закривавлені пальці й страшну калюжу, що повільно розпливалася під розбитим черепом жертви. І ще сірник висвітив таке, від чого серця в нас завмерли — перед нами лежало мертве тіло сера Генрі Баскервіля!

Ще б пак! Адже ні я, ні Холмс не могли забути незвичайний червонястий твідовий костюм Генрі Баскервіля, той самий, в якому він уперше завітав до нас на Бейкер-стріт. Ми тільки на мить побачили цей костюм, а потім сірник спалахнув востаннє й згас так само, як у наших серцях згасла надія. Холмс застогнав, і навіть у темряві стало видно, як зблідло його обличчя.

— Негідник! Негідник! — вигукнув я, стискаючи кулаки. — Холмсе, я ніколи собі не пробачу, що покинув його напризволяще!

— Я завинив ще більше, Вотсоне. Аби остаточно підготувати цю справу, цілком її завершити, я знехтував життям свого клієнта. Це найтяжчий удар за всю мою практику. Але хіба міг я знати, хіба міг знати, що, незважаючи на всі мої застереження, він, ризикуючи життям, піде сам-один у пустище?

— Подумати тільки, ми чули його крик — Боже мій, який крик! — і не змогли врятувати сера Генрі! Де цей клятий псюра, що призвів його до смерті? Може, ховається тут серед скель? А де Степлтон? Він відповість за це.

— Так, обов'язково. Я подбаю про це. І дядька, й племінника вбито — один помер від страху, коли побачив звіра, на його думку істоту надприродну, другий знайшов свій кінець, рятуючись втечею. Але тепер нам треба довести, що між цим чоловіком і звіром існує зв'язок. Спираючись на те, що ми чули, неможливо навіть твердити про існування якогось собаки, оскільки, очевидно, сер Генрі просто впав і вбився. Але, присягаюсь небом, хоч би який хитрий був цей чоловік, не пізніше як завтра він буде у мене в руках!

Приголомшені раптовим і непоправним нещастям, яке означало, що всі наші довготривалі й важкі зусилля закінчилися вкрай жалюгідно, ми стояли із скам'янілими серцями по обидва боки знівеченого тіла. Потім коли зійшов місяць, видерлись на вершину скелі, з якої впав наш бідолашний друг, і звідти оглянули похмуре пустище — одна половина його сріблилася в місячному сяйві, друга тонула в мороці. Вдалині, за кілька миль від нас у напрямку Грімпена, рівно світився жовтавий вогник. Він міг горіти лише в самотній оселі Степлтонів. Люто лайнувшись, я погрозив у той бік кулаком.

— А чому б нам не схопити його зараз же?

— Справу ще не завершено. А він хлопець обачливий і хитрий як ніхто в світі. Не має значення, що саме ми знаємо, має значення лише те, що ми здатні довести. Один хибний крок, і негідник може ухилитися від нашого удару.

— Що ж нам придумати?

— На завтра клопоту у нас скільки завгодно. А сьогодні ми можемо тільки зробити нашому бідолашному другу останню послугу.

Ми обидва спустилися стрімким схилом і наблизилися до безформної чорної купи, що лежала на посрібленому місяцем камінні. В серці мені шпигонуло, коли я подивився на це скарлючене агонією тіло, на очі набігли сльози.

— Доведеться послати по допомогу, Холмсе! Самі ми не

донесемо його до баскервільського замку. Боже мій, чи ви

збожеволіли?

Холмс скрикнув і нахилився над тілом сера Генрі. І раптом почав пританцьовувати, сміючись і тиснучи мені руку.

Невже це мій суворий, завжди стриманий друг? Та в ньому ж стільки прихованого вогню!

— Борода! Борода! У цього чоловіка борода!

— Борода?

— Це не баронет, це... це мій сусід, каторжник!

З гарячковим поспіхом ми перевернули тіло, закривавлена борода тепер стирчала вгору, показуючи на ясний холодний місяць. Сумнівів бути не могло — такий же низький лоб, глибоко запалі, як у мавпи, очі. Це було те саме обличчя, що визирнуло з-за скелі у світлі свічки — обличчя Селдена, злочинця.

Попередня
-= 52 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!