Слава ЗСУ!

    —  Це Гійом  Паризький  наказав  вирізьбити   Іова на цьому  камені кольору  ляпіс-лазурі  з позолоченими  краями.   Іов  знаменує  собою  філософський камінь, він теж має бути підданий випробуванням і мукам, щоб стати досконалим,   як  каже   Раймон  Люль: «При  збереженні своєї форми душа  залишається  непошкодженою».

    —   Це  мене  зовсім   не  обходить,— пробурмотів  Жеан,— адже  гаманець у мене?

    У цю хвилину він почув, як сильний гучний голос вимовив позад нього сім найжахливіших прокльонів:

    —  Чортове   насіння!    Чортячі   тельбухи!    Щоб   тебе   чорти   вхопили! До   чортів   у   пекло!   Пуп   Вельзевула!   Папське   черево!    Грім   і   блискавка!

    —  Клянуся душею,— вигукнув  Жеан,— це може  бути тільки  мій  друг ротмістр Феб!

    Ім'я Феба долинуло до слуху архідиякона в ту мить, коли він пояснював королівському прокуророві значення дракона, що занурює свій хвіст у чан, звідки виходить у клубах диму голова якогось короля. Клод здригнувся, перервав, на превеликий подив Шармолю, свої пояснення, обернувся й побачив свого брата Жеана, який підходив до високого на зріст офіцера, що стояв біля дверей будинку Гонделор'є.

    Це справді був пан ротмістр Феб де Шатопер. Притулившись до стіни будинку своєї нареченої, він безбожно лаявся.

    —  їй-богу, ротмістре Феб,— сказав Жеан, беручи його за руку,— ну й мастак же ви лаятись!

    —   Іди під три чорти! —відповів ротмістр.

    —  Сам   іди   туди! — заперечив   школяр.— Та   скажіть,   люб'язний   ротмістре, що викликало у вас такий потік красномовства?

    —  Пробачте, друже Жеане,— вигукнув Феб, тиснучи йому руку,— кінь, що   йде   вчвал,   одразу   не   спиняється.   А   я   лаявся   з   великого   розгону. Я щойно від цих манірниць, а коли я від них виходжу, у мене повна горлянка прокльонів; мені треба їх виплюнути, бо інакше я задихнуся. Побий мене грім!

    —  Чи не хочете випити? — спитав школяр. Ця пропозиція заспокоїла ротмістра.

    —  Залюбки, але не маю грошей.

    —   Я маю!

    —  Та невже?

    Жеан велично і просто розкрив перед очима ротмістра гаманець. Тим часом архідиякон, залишивши вкрай здивованого Шармолю, підійшов і спинився за кілька кроків, стежачи за ними. Вони так були захоплені спогляданням гаманця, що не звернули уваги на архідиякона.

    Феб вигукнув:

    —  Гаманець у вашій кишені, Жеан, це все одно,  що місяць у відрі з водою.   Його  там  видно,   але  його  там   нема.   Тільки   відображення.   Хай йому чорт! Б'юся об заклад, що там камінці!

    Жеан холодно відповів:

    —  Ось вони, камінці, що ними я набиваю свій гаманець.

    І, не додавши більше ні слова, він випорожнив гаманець на найближчій тумбі з виглядом римлянина, який рятує вітчизну.

    —   Істинний   бог! — пробурмотів  Феб.— Срібні  із  щитками,   біляки  по південьє,   пара   по   двадцять   сольдів,   паризькі   деньє,   справжні   ліарди   з орлами! Це неймовірно!

    Жеан і далі тримався гідно й незворушно. Кілька ліардів покотилося в багно; ротмістр у запалі ентузіазму кинувся був збирати їх, але Жеан спинив його:

    —  Пхе, ротмістре Феб де Шатопер!

    Феб перелічив монети і, урочисто обернувшись до Жеана, сказав: — Чи знаєте ви, що тут двадцять три паризьких сольди!  Кого це ви пограбували сьогодні вночі на вулиці Перерізаної пельки?

    Жеан відкинув назад біляву кучеряву голову і, примружуючи очі, гордовито відповів:

    —  А у нас є брат— архідиякон і дурень.

    —  Хай йому чорт!—вигукнув Феб.— Яка достойна людина!

    —  Ходімо вип'ємо! — запропонував Жеан.

    —  Куди ж ми підемо? — спитав Феб.— До «Яблука Єви»!

    —  Ні, ротмістре, ходімо до «Старої науки» — стара розпилює дужку[133]. Це ребус. Люблю такі назви.

    —  Начхати на ребуси, Жеане! У шинку «Яблука Єви» краще вино, й до того   ж  там   біля   дверей   в'ється   проти   сонця   виноградна   лоза,   яка   ще збільшує мою радість, коли я п'ю.

    —  Гаразд, нехай буде Єва із своїм яблуком,— погодився  школяр, беручи Феба під руку.— До речі, мій дорогий ротмістре, ви щойно згадали вулицю Перерізаної пельки. Тепер так не можна говорити, ми вже не такі варвари. Треба казати: вулиця Перерізаного горла.

    І обидва приятелі попрямували до «Яблука Єви».

    Зайве згадувати, що вони перед тим зібрали розсипані гроші й що за ними пішов архідиякон.

    Архідиякон ішов слідом похмурий і розгублений. Чи був це той самий Феб, прокляте ім'я якого після зустрічі з Гренгуаром впліталося в усі його думки,— він цього не знав, але кінець кінцем то був якийсь Феб, і цього магічного імені було досить, щоб архідиякон, скрадаючись, наче вовк, пішов за обома безжурними приятелями, з напруженою увагою прислухаючись до їхнього базікання і стежачи за кожним їхнім жестом.

---