Слава ЗСУ!

    А втім, не було нічого легшого, як підслухати їхню розмову, бо розмовляли вони дуже голосно, аж ніяк не турбуючись тим, що втаємничують перехожих у свої справи. Вони базікали про дуелі, дівок, пиятики, усякі бешкети.

    На розі вулиці з перехрестя до них долинув звук тамбурина. Дом Клод почув, як офіцер сказав школяреві:

    —  Грім і блискавка! Ходімо скоріше!

    —  Чому, Фебе?

    —   Боюся, щоб мене не побачила циганка.

    —  Яка циганка?

    —   Та мала, з козою.

    —  Смеральда?

    —  Саме вона, Жеане. Увесь час забуваю це чортяче ймення. Поспішаймо, вона мене впізнає.  Я не хочу,  щоб ця дівчина  чіплялася до  мене на вулиці.

    —  Ви з нею знайомі, Фебе?

    Тут архідиякон побачив, як Феб посміхнувся, нахилився до вуха Жеана й пошепки сказав йому кілька слів; потім ротмістр зайшовся реготом і струсонув головою з переможним виглядом.

    —  Та невже? — вигукнув Жеан.

    —  Клянуся душею! — підтвердив Феб.

    —  Сьогодні ввечері?

    —  Сьогодні ввечері.

    —   І ви певні, що вона прийде?

    — Та ви з глузду з'їхали, Жеане, чи що? Хіба в цьому можна сумніватися?

    —  Ну й щастить же вам, ротмістре Феб!

    Архідиякон чув усю цю розмову. Його зуби зацокотіли, можна було бачити, як він затремтів. Він на мить зупинився, притулився, мов п'яний, до тумби, і потім знову пішов слідом за веселими гультяями.

    Та коли Клод наздогнав їх, вони вже щосили горлали старовинний приспів:

    З Пті-Каро дурні хлоп'ята

Лізуть в зашморг, як телята.

VII. ПОНУРИЙ МОНАХ

    Знаминитий шинок «ЯБЛУКО ЄВИ» містився в Університетському кварталі, на розі вулиць Круглого щита і Жезлоносця. Він займав на першому поверсі будинку просторий, низький зал, склепіння якого своєю серединою спиралося на пофарбований у жовтий колір товстий дерев'яний стовп. Скрізь столи, на стінах блискучі олов'яні глечики, завжди повно гульвіс, чимало вуличних жінок, вікно на вулицю, виноградна лоза біля дверей, а над дверима яскраво розмальований, заіржавілий від дощу, залізний лист із зображенням жінки та яблука, який від поривів вітру обертався на залізному стержні. Ця подоба флюгера, повернута до вулиці, правила за вивіску.

    Вечоріло. На перехресті було темно; шинок, увесь заставлений свічками, світився здалека, мов кузня в темряві. Крізь розбиті шиби чулися дзенькіт склянок, шум гульні, лайок, сварок. Крізь запітніле від задухи в залі велике вікно видно було, як там роїлася безліч невиразних постатей, час від часу долинав вибух дзвінкого сміху. Перехожі, йдучи в своїх справах, минали це вікно, не зазираючи до нього. Тільки вряди-годи який-небудь хлопчак у лахмітті, ставши навшпиньки і заглядаючи у шинок, починав виспівувати старовинну глузливу приповідку, що нею в ті часи дражнили п'яниць:

    Посмітюхи ви, п'янюги, ви п'янюги, ви п'янюги!

    Тим часом якийсь чоловік невтомно походжав туди й сюди перед галасливим шинком, раз у раз то зазираючи, то відходячи від нього не далі, ніж вартовий від своєї будки. На ньому був плащ, яким він до очей закривав своє обличчя. Цього плаща він щойно купив у лахмітника біля «Яблука Єви», певно, для того, щоб захистити себе від холоду березневого вечора, а може, й для того, щоб приховати під ним свій одяг. Коли-не-коли він зупинявся перед тьмяною шибкою у свинцевій віконній рамі, прислухався, вдивлявся, тупав ногою.

    Нарешті двері шинку відчинилися. Саме цього, здавалося, він і чекав. З дверей вийшло двоє п'яних. Промінь світла, що вирвався з розчинених дверей, на мить освітив їхні веселі обличчя. Чоловік у плащі перейшов на другий бік вулиці і, сховавшись у підворітті, стежив за ними.

    —  Грім і блискавка! — вигукнув один з гультяїв.— Зараз виб'є сьома година. Це час мого побачення.

    —   Запевняю  вас,— пробурмотів  неслухняним  язиком  його  супутник,— я не  мешкаю  на вулиці Лихослів'я. Негідник, хто живе серед лихослів'я. Мій дім на вулиці Жеан Пен-Молло, in vico Johannis Pain-Mollet. Ви рогатіші за єдинорога, якщо ви твердите протилежне. Кожен знає, що той, хто хоч раз осідлав ведмедя, вже нічого не боїться; а ви завжди охочі поласувати свіжинкою, як той Сен-Жак де Лопіталь.

    —  Жеане, друже мій, ти п'яний,— промовив другий. А той, заточуючись, відповів:

    —  Кажіть   усе,   що   вам   заманеться,   Фебе,   але   доведено,   що   Платон мав профіль мисливського пса.

    Читач, безперечно, вже пізнав наших доблесних приятелів: ротмістра і школяра. Здається, й чоловік, що стежив за ними, ховаючись у темряві, теж пізнав їх, бо він повільно рушив за ними, повторюючи всі зигзаги, які школяр примушував виписувати ротмістра, що, як загартованіший гуль-тяй, міцніше тримався на ногах. Уважно прислухаючись, чоловік у плащі мав змогу слово в слово почути таку цікаву розмову: