Слава ЗСУ!

    —  Клянуся   Вакхом!   Спробуйте-но   йти   прямо,   пане   бакалавр;   ви   ж знаєте,   що  я   мушу   вас   покинути.   Уже  сьома  година.  У   мене   побачення з жінкою.

    —   Відчепіться ви від мене! Я бачу зорі та вогняні списи. Ви схожі на замок Даммартен, що лускає від сміху.

    —  Клянуся бородавками моєї бабусі, Жеане, ви верзете вже казна-що. До речі, Жеане, невже у вас більше не залишилось грошей?

    —  Пане ректор, у цьому нема сумніву:  маленька м'ясна крамничка по латині — parva boucheria.

    —  Жеане, друже мій Жеане, ви ж бо знаєте, що я призначив побачення цій дівчині за мостом Сен-Мішель і що я можу повести її тільки до Фалур-дель, тієї старої звідниці, яка живе на мості. Але їй же треба буде заплатити за кімнату. Стара сивовуса відьма не повірить у борг. Жеане, благаю, невже  ми   пропили   всі   архідияконські   гроші?   Невже   у   вас   не   лишилося жодного сольда?

    —  Свідомість добре проведеного часу — ласа приправа до їжі.

    —  Три   чорти   йому   в   печінки!   Годі   плести   дурниці!   Скажіть   мені, чортів   Жеане,   чи   лишились   у   вас   гроші?   Дайте  їх   мені,   хай   вам   чорг, інакше я вас зараз обшукаю, хоч би ви були вкриті проказою, як Іов, або паршею, як Цезар!

    —   Добродію, вулиця Галіаш одним кінцем виходить на вулицю Склярів, а другим — на вулицю Ткачів.

    —  Ну,   нехай   так!   Мій   добрий   друже   Жеан,   мій   бідний   товаришу, вулиця Галіаш — це правильно, цілком правильно!  Але, в ім'я неба,  прийдіть  до  тями!   Мені  потрібен   всього-на-всього  один   паризький   сольд   на сьому годину вечора.

    —  Заткніть пельку і слухайте приспів:

    Король у Аррасі почне панувать,

Коли всіх котів щури поїдять;

Коли широке й тихе море

В Іванів день лід-крига зборе,

Тоді лиш побачать: по кризі тій

Аррасці покинуть город свій.

    —  Ах ти чортів школяр!  Щоб тобі повіситись на тельбухах твоєї матері! — вигукнув   Феб   і   грубо   штовхнув   п'яного   Жеана,   який   сковзнув уздовж стіни і м'яко упав на брук Філіппа-Августа.

    Охоплений тим братерським співчуттям, яке ніколи не покидає серце гультяя, Феб ногою підштовхнув Жеана на одну з тих «подушок бідняків», які провидіння тримає завжди напоготові біля всіх кам'яних тумб Парижа і які багатії презирливо таврують назвою «купа сміття». Ротмістр примостив голову Жеана на купі капустяних качанів, і в ту ж мить школяр захропів чудовим басом. Однак досада ще не зовсім згасла в серці ротмістра.

    —  Тим  гірше,  коли  чортів   візок  підбере  тебе,  проїжджаючи  мимо,— сказав він до бідолашного школяра, що міцно заснув, і пішов.

    Чоловік у плащі, який не відставав від них ані на крок, нерішуче зупинився на хвилину перед школярем; потім, глибоко зітхнувши, рушив за ротмістром.

    Ми, як і вони, полишимо Жеана мирно спати під ласкавим покровом зоряного неба і, якщо ви, читачу, не заперечуєте, теж підемо за ними.

    Вийшовши на вулицю Сент-Андре-Дезар, ротмістр Феб помітив, що хтось іде за ним слідом Випадково озирнувшись, він побачив якусь тінь, що скрадалася позад нього вздовж стін. Він зупинився, і тінь зупинилась; він рушив уперед, і тінь рушила. Але це його мало збентежило.

    «Не біда! —подумав він.— Я не маю й сольда».

    Перед будинком Отенського колежу ротмістр зупинився. Саме в цьому колежі він набрався деяких знань, які він звав своєю освітою, і, за звичкою шибеника-школяра, що залишилась у нього, він ніколи не проходив повз цей фасад без того, щоб не примусити статую кардинала П'єра Бертрана, що стояла з правого боку портала, зазнати того особливого роду образи, на який так гірко скаржиться Пріап у сатирі Горація: «Колись я був стовбуром фігового дерева». Феб вкладав у цю справу стільки запалу, що напис «Єпископ Адуенський», тобто Отенський був майже змитий. І цим разом, як звичайно, він затримався під цією статуєю. І коли після того він недбало зашнуровував свій костюм, оглядаючись навколо, він побачив на зовсім безлюдній вулиці тінь, що повільно наближалася до нього, так повільно, що він встиг розгледіти плащ і капелюх. Підійшовши до ротмістра, тінь зупинилась і стояла ще нерухоміше за статую кардинала Бертрана. Її очі, спрямовані на Феба, палали тим непевним світлом, яке випромінюють уночі зіниці кота.

    Ротмістр не був боягузом, і грабіжник з клинком у руці аж ніяк би його не налякав. Але ця ходяча статуя, ця скам'яніла людина примушувала його серце холонути від жаху. У ті часи ширилися всілякі чутки про понурого монаха-привида, що блукає ночами по паризьких вулицях, і вони тепер невиразно йому пригадалися. Кілька хвилин він стояв, немов заціпенілий, нарешті урвав мовчанку і, вимушено посміхаючись, промовив: