Слава ЗСУ!

    —  А тому, що сьогодні повісять циганку.

    Тим раптовим стрибком, який ми спостерігаємо у павука, коли він кидається на муху, що заплуталася в його павутинні, вона кинулася до віконця, що виходило на Гревський майдан. Справді, до постійної шибениці було приставлено драбину, і кат налагоджував заіржавілі від дощу ланцюги.   Кілька   людей   стояло   навколо.

    Група дітей, що, сміючись, проходила повз келію, була вже далеко. Лахмітниця шукала очима перехожого, якого б вона могла розпитати. Поруч свого лігва вона помітила священика, який удавав, ніби читає громадський требник, але якого менш цікавило «в залізо заґратоване святе письмо», ніж шибениця, що на неї він час від часу кидав похмурий і лютий погляд. Вона впізнала монсеньйора архідиякона Жозаського, святу людину.

    —  Отче  мій,— звернулася   вона   до   нього,— кого   це   там   збираються повісити?

    Священик подивився на неї і не відповів.

    Вона повторила своє запитання. Тоді він сказав:

    —  Не знаю.

    —  Тут  пробігали  діти  й  сказали,  що  циганку,— знову  промовила   затворниця.

    —  Можливо,— відповів священик.

    Тоді Пакетта Шантфлері зайшлася реготом гієни.

    —  Сестро моя,— промовив архідиякон,— ви, мабуть, дуже  ненавидите циганок?

    —  Ще б пак! — вигукнула затворниця.— Це упирі, крадійки дітей! Вони зжерли мою маленьку донечку, мою дитину, моє єдине дитя! Я більше не маю серця, вони зжерли його!

    Вона була страшна. Священик холодно дивився на неї.

    —  Є серед них одна, яку я   особливо   ненавиджу,    яку   я   прокляла,— не вгавала лахмітниця.— Це молода циганка, їй  стільки ж  років,  скільки було б моїй донечці, якби мати цієї циганки не зжерла її. Щоразу, коли ця  молода  гадина   проходить  повз  мою  келію,   вся   кров  у   мене   скипає!

    —  Так  от,  сестро  моя,  радійте,— промовив   священик,   холодний,   як надгробна статуя,— саме її смерть ви сьогодні побачите.

    Його голова впала на груди, і він повільно пішов геть.

    Затворниця радісно сплеснула руками.

    — А чи не пророчила я їй шибеницю!.. Спасибі, отче!—вигукнула вона й почала ходити туди й сюди перед заґратованим віконцем, розпатлана, виблискуючи очима, наштовхуючись плечем на стіни, з хижим виглядом  зголоднілої вовчиці,  яка  відчуває, що  наближається час годівлі.

VI. ТРИ ЧОЛОВІЧИХ СЕРЦЯ, ПО-РІЗНОМУ СТВОРЕНИХ

    Феь не помер. Такі люди живучі. Коли метр Філіпп Лельє, надзвичайний королівський прокурор, сказав бідній Есмеральді: «Він помирає»,— то це була або помилка, або жарт. Коли архідиякон повторив засудженій: «Він помер», насправді він нічого про це не знав, він тільки так гадав, розраховував на це, не мав у цьому сумніву, на це сподівався. Йому було б надто важко передати коханій жінці добрі вістки про свого суперника. Кожен мужчина на його місці зробив би так само.

    Це не значить, що рана Феба не була небезпечною, але вона була менш небезпечною, ніж на це сподівався архідиякон. Лікар, до якого нічні стражники негайно віднесли Феба, протягом восьми днів побоювався за його життя і навіть сказав йому про це по-латині. Але молодість узяла верх, і, що часто буває, всупереч прогнозам і діагнозам, природі забажалося врятувати хворого під носом у медика. Саме в той час, коли він лежав ще на поганенькому ліжку в лікаря, його допитали Філіпп Лельє та слідчі духовного суду, що йому аж ніяк не було приємно. Тому одного чудового ранку, відчувши себе краще, він залишив свої золоті остроги, як плату за ліки, і накивав п'ятами. Це, зрештою, зовсім не порушило розслідування справи та її хід. Правосуддя того часу дуже мало дбало про точність і ретельність кримінального судочинства. Аби тільки обвинуваченого було повішено, і цим воно вдовольнялося. Крім того, судді й так мали досить доказів проти Есмеральди, вони гадали, що Феб помер, і більше їх ніщо не   цікавило.

    Що ж до Феба, то він утік недалеко. Він просто подався до свого загону, що стояв гарнізоном у Ке-ан-Брі в Іль-де-Франс, на відстані кількох поштових станцій від Парижа.

    Щоправда, Феб не мав ніякого бажання особисто стати перед судом. Він неясно відчував, що там він здавався б смішним. По суті, він і сам не знав, що думати про всю цю історію. Він був усього-на-всього солдат,— невіруючий, але забобонний, і тому, коли він намагався розібратись у цій пригоді, його бентежило все: кізка й дивні обставини зустрічі з Есмераль-дою, і ще більше дивний спосіб, за допомогою якого вона дозволила йому дізнатися про своє кохання, і те, що вона циганка, і, нарешті, понурий монах. Він вбачав у всій цій історії більше чаклунства, ніж кохання. Можливо, циганка й справді була відьмою або навіть самим дияволом. А може, все це просто комедія або, висловлюючись тогочасною мовою, дуже неприємна містерія, в якій йому випала незавидна роль: героя побитого й осміяного. Ротмістр зовсім зніяковів, він відчув той рід сорому, що його наш Лафонтен так чудово висловив: «Зазнавши сорому, мов лис, коли його  спіймала  курка».