Слава ЗСУ!

    Брехун-ротмістр дуже добре знав, що справа честі підносить мужчину в очах жінки. І справді, Фльорделіс дивилась йому в обличчя, тремтячи від страху, задоволення й захоплення. Та вона ще не зовсім заспокоїлась.

    —  А ви вже цілком здорові, мій Феб?—промовила вона.— Я не знаю вашого Мае Феді, але це погана людина. А що призвело до сварки?

    Тут Феб, уява якого не відзначалась особливою винахідливістю, вже не знав, як збутися свого подвигу.

    —  О, далебі, не знаю...  Дрібничка...  Кінь...  Слово за слово...  Чарівна кузино! — вигукнув він, щоб змінити розмову.— Що це за галас    на майдані?

    Він наблизився до вікна.

    —  Боже мій, мила кузино, яка там сила народу!

    — Не знаю,— відповіла Фльорделіс,— здається, сьогодні ранком якась чаклунка має прилюдно каятись перед собором, потім її повісять.

    Ротмістр був настільки певен у закінченні історії з Есмеральдою, що слова Фльорделіс його зовсім мало схвилювали. Усе ж він поставив їй одне чи два запитання.

    —  Як звуть ту чаклунку?

    —  Не знаю,— відповіла вона.

    —  А в чому її обвинувачують?

    Вона й на цей раз лише знизала своїми білими плечима.

    —  Не знаю.

    —  О господи  Ісусе! — сказала мати.— Тепер  стільки  чаклунів,  що,  я думаю, їх спалюють, не знаючи навіть імення. З однаковим успіхом можна було б дізнатись про ім'я кожної хмаринки в небі. Зрештою, можна не турбуватись,  у милосердного бога  вони  всі  на  обліку.— 3  цими  словами шановна дама підвелась і підійшла до вікна.— Боже! — промовила вона.— Ваша правда, Фебе, людей страх як багато. Господи милосердний, навіть на дахах сидять.  Знаєте,  Фебе,  це  мені  нагадує  молодість.  В'їзд  короля Карла Сьомого. Тоді теж  було  стільки  народу.   Не  пам'ятаю  вже,   якого року, коли я кажу  вам  про  це,  то  воно  вам  здається  сивою  давниною, правда ж?  А мені—недавнім минулим. О, тоді народ був куди красивіший, ніж тепер. Люди повидирались аж на бійниці Сент-Антуанської брами. На коні, позад короля, сиділа королева, а за їх величностями їхали всі придворні дами, що також сиділи позад вельмож. Я пам'ятаю, як усі сміялися,  коли  побачили  куцого Аманьйона де  Гарланда  поруч  сіра  Матфе-лона, велетенського на зріст рицаря, що бив англійців,  як мух. Це було чудове видовище.  Процесія  всіх дворян  Франції  з  їхніми  прапорами,  що так і полум'яніла перед очима. Одні були з корогвами, інші — із стягами. Чи ж можу я все пам'ятати? Сір де Калан — з корогвою, Жан де Шато-моран — із стягом, сір де Кусі — із стягом, найрозкішнішим з усіх інших, за винятком стяга герцога Бурбонського.  Аж  сумно робиться,  коли згадаєш, що все це було й що від цього нічого не лишилося!

    Закохані не слухали поважної вдови. Феб знову сперся на спинку крісла своєї нареченої; чудове місце, з якого його зухвалий погляд проникав у всі щілини комірця Фльорделіс. Цей комірець так до речі розгортався,

    дозволяючи йому побачити стільки принадних речей і догадуватися про стільки інших, ще принадніших, що Феб, засліплений цим полиском шовковистої шкіри, думав: «Як можна кохати когось іншого, крім блондинок?» Обоє мовчали. Дівчина час від часу підводила на нього ніжний, захоплений погляд, їх волосся змішувалося в промінні весняного сонця.

    —  Фебе,— раптом тихо промовила  Фльорделіс,— через три  місяці  ми одружимось. Покляніться мені, що ви ніколи не кохали іншої жінки, крім мене.

    —  Клянуся вам, прекрасний ангел!—відповів Феб, і його пристрасний погляд підсилив переконливість  його  слів.  Можливо,  в  цю  хвилину  він  і сам  собі  вірив.

    Добра мати, захоплена повною згодою наречених, вийшла з кімнати, щоб подбати про якісь господарські дрібниці. Феб це помітив, і те, що вони залишилися на самоті, так окрилило заповзятливого ротмістра, що в його голові з явилися досить дивні думки: Фльорделіс його кохає, він її наречений, вони були вдвох; його минула прихильність до неї знову пробудилася, щоправда, не в усій своїй свіжості, зате з усією пристрасністю; отож невеликим злочином буде поїсти недозрілих овочів із свого власного городу. Не знаю, чи саме такі думки промайнули в його голові, але цілком достовірним є те, що Фльорделіс раптом злякалася виразу його очей. Вона озирнулася й побачила, що матері нема.

    —  Боже   мій,— промовила   вона,    почервонівши,    охоплена    хвилюванням,— мені так жарко!

    —  Справді,— відповів  Феб,— скоро  полудень.    Сонце   припікає.   Але можна  опустити  штори.

    —  Ні!   Ні!—закричала   сердешна.— Навпаки,   мені   хочеться   свіжого повітря!