Слава ЗСУ!

    І, немов лань, яка відчуває наближення зграї гончарів, вона схопилася з місця, побігла до скляних дверей, розчинила їх і кинулась на балкон. Феб, дуже невдоволений, пішов за нею. Майдан перед Собором богома-тері, що на нього, як відомо, виходив балкон, являв собою у цю хвилину зловісне й незвичайне видовище, яке вже зовсім по-іншому налякало боязку Фльорделіс.

    Величезний натовп, що вливався з усіх суміжних вулиць, затоплював і самий майдан. Невисока огорожа, по пояс заввишки, що оточувала паперть, не змогла б стримати натиск натовпу, якби її не підсилила густа жива огорожа з міських стражників та стрільців з аркебузами напоготові.

    Завдяки цим хащам із списів та аркебузів паперть була порожньою. Вхід до неї охороняла велика кількість алебардників з єпископським гербом. Широка брама Собору була зачинена, що контрастувало з усіма численними, відчиненими навстіж вікнами на майдан, не включаючи вікон піньйонів, у яких можна було побачити тисячі голів, скупчених так само, як піраміди гарматних ядер в артилерійському парку.

    Поверхня цього людського моря була сіра, брудна, землиста. Видовище, на яке очікував натовп, було, очевидно, з тих, що приваблюють лише покидьків   суспільства.   Немає   нічого   більш   огидного   за   гамір   цієї   купи

    жовтих чепців та гидотних брудних шевелюр. Тут було більше реготу, ніж криків, більше жінок, ніж чоловіків.

    Час від часу чийсь пронизливий, деренчливий голос прорізає загальний гамір.

    —  Гей! Майє Баліфр! Чи тут її вішатимуть?

    —  Дурна! Тут прилюдне покаяння в самій сорочці! Милосердний бог начхає їй латинню в пику! Це завжди відбувається тут опівдні. А якщо ти хочеш побачити шибеницю, піди на Гревський майдан.

    —  Піду, коли тут скінчиться.

    —  Скажіть-но, сусідко  Букамбрі,  чи  правда,  що  вона  відмовилась  від духівника?

    —  Здається, що так, сусідко Бешен.

    —  Ач, поганка!..

    —  Такий уже звичай, добродію. Палацовий суддя повинен віддати злочинця  для  виконання  страти,  якщо  він  мирянин — паризькому  прево,  а коли духовного сану — духовному суду єпископства.

    —  Дякую, добродію.

    —  О боже мій!—промовила Фльорделіс.— Нещасне створіння!—Ця думка сповнила смутком погляд, яким вона обвела натовп.

    Ротмістр, значно більше зацікавлений нею, ніж усім набродом, що скуп-чився на майдані, закохано перебирав ззаду пояс її сукні. Вона повернулася з благальною усмішкою.

    —  Прошу вас,  Фебе,  облиште мене!  Якщо  ввійде  матуся,  вона  побачить   вашу  руку.

    У цю хвилину баштовий годинник Собору богоматері повільно вибив дванадцяту.

    Натовп задоволено загомонів. Тільки-но затих останній удар, як усі голови заворушилися, мов хвилі від пориву вітру, і з бруку, вікон і дахів пролунало:

    —   Ось вона!

Фльорделіс затулила руками очі, щоб не бачити.

    —  Радість моя! — звернувся до неї Феб.— Чи не повернутися нам до кімнати?

    —  Ні,— відповіла  вона,   і  очі,   які   вона   заплющила   з  остраху,   знову розплющилися   з   цікавості.

    Віз, запряжений здоровенним нормандським битюгом, оточений вершниками в лілових опанчах з білими хрестами, в'їхав на майдан з вулиці Сен-П'єр-о-Беф. Нічні стражники ударами палиць прокладали йому шлях серед натовпу. Поряд з возом їхало верхи кілька урядовців суду та поліції, яких можна було пізнати по їхньому чорному одягу й по тому, як незграбно вони трималися в сідлах. На чолі їх урочисто їхав метр Жак Шармолю.

    На  фатальному  возі сиділа  молода  дівчина  із  зв'язаними  за  спиною руками, сама, без священика. Вона була в сорочці, її довге чорне волосся (за тодішнім звичаєм його зрізували лише біля підніжжя шибениці) розсипалося по її напівоголених грудях та плечах.

    Крізь це хвилясте волосся, чорне й блискуче, ніби вороняче крило, видно було грубу, сіру й вузлувату вірьовку, що муляла ніжні ключиці і, мов земляний черв'як навколо квітки, обвивалася навколо чарівної шийки нещасної дівчини. Під цією вірьовкою блищав маленький амулет, оздоблений зеленими намистинками, залишений їй, певно, через те, що засудженим на смерть уже ні в чому не відмовляють. Глядачі, які розташувалися на вікнах, могли побачити на днищі воза її босі ноги, що їх вона намагалася підібгати під себе, ніби спонукувана останнім інстинктом жіночої соромливості.

    Біля її ніг лежала зв'язана маленька кізка. Засуджена підтримувала зубами сорочку, що спадала з її плечей. Страждання дівчини, здавалося, посилювалися тим, що її майже голу виставили перед натовпом. Ох! Не для таких потрясінь створено дівочу соромливість!